Я знала, що щось пішло не так, ще до того, як він це сказав. Просто відчувала — по погляду, по тому, як він мовчав за вечерею, по тому, як не взяв сина на недільний футбол. А потім сказав, ніби між іншим, ніби це щось буденне:

– Я йду. У мене інша.

Я тоді мовчала. Не тому, що не мала що сказати. Просто не хотіла благати. Він і так уже все вирішив. Микола зібрав валізу швидко — я навіть не встигла як слід на нього подивитися. Не було жодного крику, істерики чи розбитого посуду. Була тільки тиша.

Тоді мені здавалося, що я не живу. Не в переносному, а в найпрямішому сенсі — щось всередині мене зупинилося, зламалося. Яна. 34 роки. Двоє дітей. 14 років шлюбу. І от — порожнє ліжко, порожня половина шафи, дзеркало, в якому я бачу когось зовсім іншого. Жінку, яка вже не розуміє, хто вона така.

Ця тиша тривала тижнями. Я прокидалася щоранку з відчуттям, ніби повітря стало густішим, важчим. Буденність стала моїм ворогом: кава в одній чашці замість двох, сніданок для трьох, а не для чотирьох, тиша за столом, де колись гуділи дитячі голоси й Миколині жарти. Я намагалася триматися заради дітей, але кожен їхній погляд, кожне їхнє “Мамо, а коли тато повернеться?” роздирало мене на шматки. Я не знала, що відповідати. Як пояснити дев’ятирічному Назарові й шестирічній Марічці, що їхній тато обрав інше життя? Життя без нас.

Робота стала моїм притулком. Я працювала в бухгалтерії невеликої фірми, де цифри й таблиці давали мені ілюзію контролю. Там я могла сховатися від думок про Миколу, про його нову машину, про його нове життя. Але вдома все поверталося. Я сиділа в кухні, гортала старі фото в телефоні — ми на морі, ми на пікніку, ми разом. І кожен раз питала себе: коли я перестала бути достатньою? Що я зробила не так? Може, я занадто загрузла в дітях, у побуті, у щоденній рутині? Може, я перестала бути тією Яною, яку він колись покохав?

Дізнатися про Марту було як удар під дих. Я не шукала її спеціально, але одного вечора подруга з роботи, Оля, надіслала мені фото з корпоративу їхньої компанії. Там був Микола, усміхнений, із келихом у руці, а поруч — вона. Марта. 23 роки. Висока, струнка, із довгим білявим волоссям і яскравою посмішкою. На фото вона сміялася, тримаючи його за руку. Оля написала: “Яно, я не хотіла, але ти маєш знати”. І я знала. Знала, що вона — це не я. Вона була новою, легкою, безтурботною. Без дітей, без іпотеки, без 14 років спільного життя, які залишають на тобі свої сліди.

Я не влаштовувала сцен. Не дзвонила йому з істериками, не писала їй повідомлень. Але кожен раз, коли я чула її ім’я — від нього, від дітей, від когось із знайомих, — у горлі ставав ком. Я уявляла її в нашому домі, на моєму місці, і це було нестерпно. Але ще гірше було бачити, як діти змінюються.

Назар ставав тихішим, замкнутішим. Він перестав розповідати про школу, про друзів. Марічка, навпаки, стала надто балакучою, ніби намагалася заповнити тишу, яку залишив тато. Вона малювала картинки, де ми всі вчетверо, але я бачила, як її очі тьмяніли, коли я казала, що тато сьогодні не приїде.

Микола давав гроші — 10 000 гривень на місяць. Це покривало комуналку, їжу, садок для Марічки, футбольну секцію для Назара. Але кожен раз, коли він переказував ці гроші, я чула його виправдання: “Яно, більше не можу, оренда, кафе, подарунки…” Я не питала, кому ці подарунки. Не хотіла знати. Але знала. І це знання отруювало кожен мій день.

Одного вечора Назар повернувся з футболу й кинув фразу, яка розбила мене остаточно:

— Тато приїжджав. У нього нова куртка. І нова дівчина. Вона сказала, що я маю бути чемним, бо тато втомлений.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Я тиждень не могла спати, прокручуючи в голові цю сцену: Марта, яка повчає мого сина, і Микола, який дозволяє їй це робити. Мені хотілося кричати, розбити щось, зателефонувати йому й сказати все, що я думаю. Але я знала, що це нічого не змінить. Він уже обрав. Не нас.

І тоді я зробила те, чого не чекала від себе. Я зателефонувала йому.

— Миколо, нам треба поговорити.

— Знову сцена? Яно, я тебе прошу, не роби драми.

— Це не про тебе. Це про дітей. Якщо хочеш, щоб вони тебе не зневажали, зроби щось. Бо зараз ти для них гість. Зручний гість, коли є настрій. Вони починають тебе забувати.

Він мовчав. Довго. А потім зітхнув.

— Я приїду в неділю.

Він справді приїхав. Зіграв у шахи з Назаром, почитав казку Марічці. Я сиділа в кухні, пила холодний чай і слухала, як Марічка сміється. Це був її перший щирий сміх за місяці. Мені було боляче, але я зрозуміла: хоч би як там було, він — їхній тато. І має бути в їхньому житті.

Він почав приходити частіше. Спочатку раз на тиждень, потім двічі. Назар почав розповідати про свої голи на футболі, Марічка показувала йому свої малюнки. Я трималася осторонь, не втручалася. Але щоразу, коли він ішов, я відчувала, як стара рана знову кровоточить. Я не могла забути його слів про Марту, про те, як вона була “ковтком свіжого повітря”. А я? Я була домом, який він залишив. Стабільністю, яку він проміняв на підбори й смайлики.

Одного вечора він залишився довше. Сказав, що Марта пішла. До іншого. Молодшого, веселішого, без дітей і кредиту. Я слухала, не перебиваючи. Не було ні зловтіхи, ні полегшення. Тільки порожнеча. А потім він сказав:

— Я зробив помилку. Можеш мене пробачити?

Я довго мовчала. У голові крутилися сотні думок: про 14 років разом, про дітей, про себе. Про те, як я вчилася жити без нього, як звикла спати на холодній половині ліжка, як навчилася сама лагодити кран і заспокоювати Марічку після нічних кошмарів. Я подивилася на нього — на того самого Миколу, якого я колись кохала, і який тепер здавався чужим.

— Це не до мене питання, — сказала я нарешті. — Це до дітей.

Він кивнув, але я бачила, що він чекав іншого. Чекав, що я кинуся йому на шию, скажу, що все пробачила, що ми почнемо заново. Але я не могла. Не тому, що не любила. А тому, що не знала, чи зможу знову йому довіряти. Чи зможу жити, чекаючи, що одного дня він знову скаже: “У мене інша”.

Дні минали, а я все думала. Діти раділи, коли він приходив. Назар почав знову посміхатися, Марічка перестала малювати тільки сумні картинки. Але я бачила, як вони обережно до нього ставляться. Ніби боялися, що він знову зникне. І я боялася того самого.

Одного вечора, коли діти вже спали, ми сиділи на кухні. Він пив чай, я дивилася у вікно. Він заговорив першим:

— Яно, я знаю, що наробив дурниць. Я не чекаю, що ти одразу мені повіриш. Але я хочу бути з вами. З тобою, з дітьми. Я хочу все виправити.

Я дивилася на нього і не знала, що сказати. Хотіла запитати: “А що, якщо з’явиться нова Марта? Що, якщо тобі знову захочеться свіжого повітря?” Але замість цього я сказала:

— Дітям потрібен тато. Але я не знаю, чи потрібен мені чоловік, який може піти.

Він опустив очі. Я знала, що мої слова його ранять, але я не могла інакше. Я втомилася бути сильною, втомилася тягнути все сама. Але ще більше я боялася знову стати тією Яною, яка чекає, коли її покинуть.

Минуло кілька місяців. Микола приходив регулярно, допомагав із дітьми, навіть почав лагодити дрібні поломки в домі. Одного разу він приніс мені квіти — ромашки, мої улюблені. Я поставила їх у вазу, але не сказала нічого. Я не знала, чи готова прийняти його назад. Не знала, чи зможу знову бути з ним, не згадуючи Марту, не думаючи про те, як легко він нас залишив.

Діти стали щасливішими, але я бачила, що вони все ще тримають дистанцію. Назар якось сказав:

— Мамо, тато залишиться? Чи знову поїде?

Я не знала, що відповісти. Сказала тільки:

— Тато вас любить. І я вас люблю. Ми впораємося, що б не сталося.

І я справді вірила, що ми впораємося. Я навчилася бути сильною. Навчилася бути мамою, яка може все. Але чи готова я знову бути дружиною? Чи готова ризикувати своїм серцем заради людини, яка вже раз його розбила?

Я досі не знаю відповіді. Кожен раз, коли бачу його з дітьми, я згадую, чому колись його покохала. Але кожен раз, коли він іде, я згадую, як це — залишатися самій. І я питаю себе: чи варто повертати того, хто вже раз пішов? Чи зможу я жити, не чекаючи нового удару? І чи зможуть діти пробачити, якщо я скажу “ні”?

Джерело