– Ти не розумієш, Віро! Я не можу просто так залишити все, що ми будували роками!

– Артур нервово провів рукою по волоссю, не дивлячись мені в очі.

– А як же ми? Як же те, що ти обіцяв мені? – я ледь стримувала сльози.

– Невже ти не відчуваєш, що я важливіша за ті стіни, за її образу, за цей тягар?

– Важливіша… – Артур глибоко зітхнув.

– Але ж є ще син…

Я відчула, як у мене всередині все обривається. Ця фраза була неочікуваною.

З Артуром ми познайомилися випадково – на сільському ярмарку. Я тоді ще жартувала, що він здався мені міським паничем, не звиклим до наших традицій.

Але він засміявся, допоміг донести кошик з вишнями, а потім довго не відходив. Його дружина Олена була десь поряд – продавала щось, і тоді мені навіть в голову не могло прийти, що через рік я буду таємно зустрічатися з її чоловіком.

Все почалося з розмов – довгих, щирих, тих, яких мені так бракувало у житті. Я відчувала, що Артур теж шукав когось, хто зрозуміє його, хто дасть йому те, чого він не отримував у шлюбі. Він говорив, що почувається біля Олени, як у золотій клітці, що вона його не чує, не бачить, не цінує. І я вірила. Я ж хотіла йому допомогти.

Невдовзі ці зустрічі переросли в щось більше. Ми тікали на луки, ховалися у старій хаті його бабусі, яку вже ніхто не відвідував. Коли його не було поруч, я чекала повідомлень, а коли він був – ловила кожен його погляд. Він казав, що любить мене, що скоро все зміниться, що він піде від дружини, щойно все владнається. Але що саме мало владнатися, я так і не розуміла.

Я знала, що це неправильно. Я знала, що люди говорять за спиною. Село – не місто, тут все на виду. Але я закривала очі. Я вірила, що він для мене, а я для нього. Тому, коли Артур сказав, що Олена дізналася про нас і він йде з дому – я була щаслива.

Перші тижні були як мрія. Ми орендували маленьку хатину на краю села, разом ходили на вечорниці, разом ліпили вареники, сміялися, будували плани. Та щастя тривало недовго. Артур став мовчазним. Він почав частіше відвідувати сина, довше залишатися в старому домі. І якось я почула ці слова: «Олена хоче дати нам ще один шанс».

Що ж, вона мала на це право. Але як же я? Як же моє життя, моя віра у нього?

Я не плакала, не благала його залишитися. Я просто зібрала речі і пішла. На прощання він сказав тільки:

– Віро, не сердься… Я не знаю, чи роблю правильно. Але ти сильна, ти впораєшся…

Виходить, його рішення не мало нічого спільного зі мною. Він просто не хотів бути винним. Він пішов, бо так було зручніше.

Я повернулася в батьківський дім. Довгими вечорами сиділа на призьбі, слухала, як вітер шелестить у вербах, як гавкає собака на подвір’ї сусідів. Мама мовчала, не питала нічого. Лише якось тихо сказала:

– Віро, кохання – це не тільки про романтику. Це про вибір. Якщо людина не обирає тебе – не потрібно її тримати.

Минули місяці. Я почала жити знову. Вчилася забувати. Я більше не чекала його під старою хатою, не вдивлялася в обличчя чоловіків на вулиці. Та одного дня Артур з’явився переді мною. Виглядав змученим, спробував усміхнутися.

– Як ти? – запитав.

Я глянула на нього – і більше не відчула нічого. Лише спокій.

– Добре, – відповіла.

– А ти?

Він не відповів. І вперше за всі ці роки я зрозуміла: я більше не чекаю його слів.

А ви як вважаєте: чи справді люди змінюються? Чи може той, хто одного разу обрав не вас, змінити своє рішення? Чи варто боротися за любов, якщо вона не взаємна?

Джерело