Я знала, що буде непросто, коли донька вийде заміж. Але що зять просто заборонить мені бачити онуків – ніколи б не повірила. А найбільше болить не його зверхність, а те, як моя Віра опускає очі, каже “просто зараз так треба”, і вдає, що це нормально. Я не кричала, не влаштовувала сцен.

Просто стояла під їхніми дверима з пакунком домашніх вареників, поки Андрій тихо і спокійно сказав: ми не готові до гостей. Та я ж не гість. Я мати її і бабуся їхніх дітей.

Коли Віра народилася, я думала, що моє серце лусне від щастя. Один раз народити – і на все життя полюбити більше за себе. Було складно, бо чоловіка раптово не стало на роботі, коли доньці було два роки. Я працювала в бібліотеці, ще трохи в’язала на замовлення, ще трохи підробляла, прибираючи в аптеці.

Ми з Вірою вдвох зліпили наше життя з тиші, книжок і недоспаних ночей. Я не купувала собі нового пальта років десять, зате донька мала все – і курси англійської, і путівки, і репетиторів. Я не рахувала, скільки витратила. Я рахувала тільки її усмішки, коли вона щось вигравала, вступала, заліковувала.

Віра стала лікарем. А я – мамою лікаря. Мабуть, тоді мені здавалося, що вже все: вона виросла, реалізувалася, і тепер настане етап, коли вона подбає про себе. Але ні. Вона познайомилась з Андрієм – адвокатом з родини, де навіть на вечерю ходять у сорочках. Я не одразу зрозуміла, що за його усмішкою – колючки. Він чемно подавав мені пальто, але на кожну мою фразу реагував… якось зверхньо. Відчувала себе, як двірник у ратуші.

– Ви така молода, пані Лідіє, – сказав він на першій зустрічі. – Навіть не скажеш, що вже маєте дорослу доньку.

– Та яка вже молода, Андрію, – усміхнулась я. – Просто багато працюю руками, воно й не дає постаріти.

– Так, ручна праця – то окрема тема, – кивнув він і одразу перевів розмову.

Я тоді подумала: ну, не мій він тип, але якщо доньці добре – то й мені добре. Віра була така закохана, що аж світилася. А коли повідомила, що вагітна, я мало не підстрибнула з радості. Я чекала онука чи онучку, як люди чекають весни після війни.

Перші місяці після виписки були важкими, і я часто приходила допомогти. Варила, прала, носила Вірі суп, аби тільки вона трохи поспала. Але з кожним днем Андрій ставав холоднішим. То двері зачинені, то телефон не бере, то Віра через смс перепрошує, мовляв, чоловік хоче спокою. Я ковтала це, як гарячий чай на обпечене горло.

Одного дня я прийшла без попередження. Бо просто не могла більше чекати. Хотіла побачити, як онука тримає голівку, як сміється.

Андрій відкрив двері і подивився, ніби я йому в борг прийшла.

– Лідіє, зараз не час.

– Я тільки на п’ять хвилин. Вареники привезла.

– Ми не можемо вас прийняти.

– А Віра вдома?

– Вона зайнята. До побачення.

Він зачинив двері так тихо, що аж гучно. Я стояла на сходах і слухала, як по той бік дверей дитина гулить.

З того дня все стало ще гірше. Віра почала уникати дзвінків. Приїхала якось раз – без дітей. Сказала:

– Мам, Андрію важко. Він каже, ти нас критикуєш.

– Я? Що я зробила не так? Я що, щось сказала?

– Просто… він хоче простору.

– Я не простір. Я твоя мати. Я бабуся твоїх дітей.

– Мам, я прошу, не тисни.

І вона поїхала. А я залишилась у кухні, з двома новими в’язаними комбінезончиками, які так і не вручила.

Я ще не раз просила Віру про зустріч. Казала – приїдь на хвилинку. Побачусь хоч з дитиною, хай у вікно подивлюсь. Вона мовчала. Або писала – “пізніше”. А потім просто ігнорувала. Ще трохи – і я стану для своїх онуків легендою: мовляв, була якась бабуся, казали, добра, але ми її не пам’ятаємо.

Я не маю відповіді. Якщо підніму скандал – відріжу нитку, яка ще хоч якось тримає нас. Якщо мовчу – згораю від безсилля. Хочеться кричати, але кричати нема на кого. Моя донька – як птах у клітці, яка сама себе замкнула.

Кажуть, не втручайся у чужі шлюби. Але це не чужий. Моя дитина. Мої внуки. Моя відсутність у їхніх спогадах.

А тепер я питаю вас – що робити жінці, яка виростила доньку сама, а тепер не може побачити власних онуків? Як діяти, коли твоє серце рветься, а двері – зачинені?

Джерело