Того дня я віддавала заміж доньку, хіба я думала що насправді влаштовую свою долю? У моєму віці вже мало переймаєшся своїм особистим життям. Воно як? Аби допрацювати до пенсії, а там ще було б здоров’я. З роботи у магазин і додому. Тонометр і сімейний, ось найчастіші співрозмовники.

Але, доля. як виявилось, мала на мене свої плани. Кажуть, що як доля то й у пустелі зустрінетесь. Тепер я точно знаю: правду люди кажуть. свою долю я так і зустріла.

Весілля було скромне, без розмаху – лише найближчі: родичі зі сторони жениха, трохи друзів, всього близько тридцяти п’яти осіб. Донька Лариса світилась, мов сонце в липні.

У 24 років виглядала не як наречена, а як королева. Я ж ще не могла збагнути, як це все сталося так швидко. Вона ж іще студентка, тільки третій курс курс, а вже весілля.

Я мріяла, що вона спершу отримає диплом, стане на ноги, поживе для себе. Але Лариса й Слава вирішили інакше. Слава казав, що жити “на віру” – це не для нього. Шлюб – значить шлюб. Без варіантів.

Її батько, мій колишній чоловік, на весілля не прийшов. Надіслав лише конверт із грошима. І то – дякую, що хоч так. Уже п’ятий рік ми з ним не спілкуємось, а його “батьківство” обмежилось аліментами й сухими повідомленнями на свята.

Свято текло собі, як ріка. Тамада щось вигукував, гості сміялись, хтось казав тости, хтось – їв. Я сиділа за столом і ловила на собі чийсь нав’язливий погляд.

Молодик, десь років сорока, незнайомий. Пізніше вияснилось – далекий родич Слави. І він не зводив з мене очей.

Я злилася. Ну скільки можна витріщатись? Чи я схожа на ту кому це цікаво? Але коли заграв вальс – справжній, класичний, який давно вже не ставлять на весіллях – я не втрималась. Люблю вальси. І вийшла танцювати. А партнером виявився саме той зухвалий молодик.

Танцював він блискуче. Ми кружляли, ніби в кіно. І на якусь мить мені здалося, що всі погляди – на нас. Я в зеленій сукні, зі злегка піднятим волоссям і блиском в очах виглядала скоріше подругою нареченої, ніж її матір’ю.

– Де ти так танцювати навчився? – запитала я, задихана від танцю.

– У секції бальних. Але з вами все легко – ви найкраща партнерка, яку я мав.

Антон. Так його звали.

До кінця вечора він уже не відходив від мене. Танцював тільки зі мною, ловив кожну мою усмішку. Я сміялась, відмахувалась, але в душі все співало. “Ну і що, – подумала я, – сьогоднішній день особливий. Просто приємна компанія?”

Після весілля Лариса поїхала з чоловіком у їхнє нове житло, а я повернулась у свою тишу. Тиждень минув звично: робота, магазин, серіал на фоні.

Явже й забула про те, що було на весіллі. Примусила себе забути, адже тішити себе марними надіями не у моєму стилі. та й на що надіятись. Він був молодший від мене, просто приємне знайомство. Все.

Але ж тут – Антон. Стоїть біля моєї роботи з оберемком троянд. Великі червоно-чорні троянди. Досі бачу той букет перед очима.

– Що ти тут робиш? Колеги ж засміють!

– Дуже хотів побачити вас. Мені, між іншим, 35.

– А мені майже п’ятдесят. Відчуй різницю, хлопче.

– А мені все одно. Я закохався. Ходжу і думати не можу ні про що інше.

Він сказав це тихо, але впевнено. І не відступав. Чекав щовечора, проводжав, розповідав про себе, був неймовірно уважним. Я пручалась. Говорила, що це минеться, що йому скоро набридне. Але він мовчки терпів і просто був поруч.

А коли я злягла у стаціонар, він буквально жив у моїй кухні, носив їжу у судках, домашню власноруч приготовану, читав мені книжки.

Сусідки по палаті запитували скільки років ми у шлюбі. адже таке трепетне ставлення важко зберегти роками. Підсміювались. запитували, яке зілля я варила. аби так прив’язати до себе.

Я мовчала і потай вже чекала на його візити. Я сама собі боялась зізнатись в тому, що повірила в нього. Повірила в його почуття. І тоді я здалась.

Я погодилась.

Потім була пропозиція. Дочка з зятем спершу здивувалися, а потім сказали: мама, не хвилюйся, він справжній усе серйозно. А я переймалась. Дуже. Ну як це: така різниця у віці. Рано чи пізно піде, знайде рівну по віку.

напевне, тоді йому було важко зі мною. Я малювала в голові картинки одну яскравішу іншої і ніде у нас не було щастя. Скрізь він мене залишав.

Я вже майже зібралась усе зіпсувати, коли, тест, дві смужки. Я не вірила. Не знала, чи плакати, чи сміятись. Але Антон став стіною: це наше дитя. Ми впораємось.

І справді – впорались. Весілля справили в тиші, вдома. Подруга телефонувала з Італії, казала, що я прогресивна жінка і в тому, щоб створювати сім’ю у такому віці, нічого такого немає. навпаки, саме час виваженого і справжнього материнства.

Воно справді так і було. Я насолоджувалась материнством. Я раділа кожному дню. кожній прогулянці з коляскою. Кожній миті з синочком.

Антон був турботливим татусем і чоловіком. Знаєте. після невдалого першого шлюбу. коли ти все вирішувала сама і роль чоловіка була лиш у тому, аби докоряти в разі невдач, раптом опинившись поруч турботливого чоловіка я спершу не вірила.

Так, я чекала, коли Антон вимориться, думала, що от місяць другий і він забуде і про сина, і про мене, але ж ні. Антон і досі турботливий тато, наставник, приклад для сина.

Зараз нашому синові Андрієві двадцять. І ми досі разом.

А я мама двох дітей від різних епох мого життя, сьогодні щаслива. Ми з Антоном одне ціле по-справжньому. Він досі бере мене за руку, коли я засинаю. Ми сміємось згадуючи те, як я не вірила що у свої 47 можу зустріти долю і всерйоз вважала себе старою.

Іноді, коли я дивлюся на нього, на себе, на нашого сина, я питаю себе:
— Чи не забрала я в нього молодість? Чи не буду я для нього тягарем?

А він, не чекаючи мого питання, шепоче:

– Ти – моє щастя.

Ти – моя доля. Ти – промінь світла у моєму житті.

Головна картинка ілюстративна.