Як би це не було б0ляче, але я дуже добре пам’ятаю своїх батьків. Вони дружили з алк0голем та частенько мене би_ли, бувало навіть, що вига_няли з дому в одній футболці. Бабуся намагалась мене захистити та її ніхто не слухав.

Доводилося терпіти тому, що я не знала куди йти та й бабусю було шкода покидати. Як би мені погано не було з ними жити, у мене була їжа та дах над головою. Коли бабусі не стало та мене нічого не тримало я пішла з дому. Тоді мені було 16 років. Мені було важко уявити як складеться моє подальше життя та я була твердо переконана, що не залишися там ні хвилини. Я зібрала свої речі, взяла бабусині прикраси, які вона ще перед своєю смертю віддала мені та пішла куди очі дивилися.

Як пізніше розповідали мої знайомі по під’їзду, батьки лише через тиждень зрозуміли, що мене немає та звернулися до поліції.

Продавши прикраси, я взяла квиток та поїхала до тітки в село. Я не знала чи вона мене чекає, мобільного телефона у мене не було, батьки мені його не купили.

Коли приїхала до тітки в село, виявилось, що вона уже там не проживає та йти мені нікуди. Як раптом я побачила дідуся, який ледь йшов дорогою та ніс важкі сумки, я запропонувала йому свою допомогу, він погодився. Ми розговорились та він запропонував мені залишитися у нього.

Так я прожила до свого 18-річчя, батьки мене більше не шукали. Згодом я зібралася на заробітки за кордон. Заробила грошей, допомогла Віктору Петровичу (це той дідусь, який мене прихистив) відремонтувати хату.

Моє життя змінилося на краще. А нещодавно у Віктора Петровича стався мікроінсульт. Печальна ситуація, але немає горя без добра. На виклик приїхав мій уже теперішній чоловік. Ми закохалися один в одного з першого погляду.

Згодом дідуся не стало, він заповів мені свою хату, де ми зараз проживаємо з моїм чоловіком.

Нещодавно я захотіла провідати моїх батьків та вони мене зовсім не впізнали, настільки вже пропили свою пам’ять. Зараз раз в місяць я приїжджаю до них та привожу харчі. Як-не-як вони теж люди та я не можу їх покинути попри те, що було в минулому.

Джерело