Я живу життям, якому позаздрить кожна жінка і про яке мріє кожна берегиня домашнього затишку, у якої абсолютно немає часу на себе, на свої захоплення, хобі, реалізацію.

У яких немає грошей за догляд за собою, на подорожі і дорогі якісні речі, бо — «все краще — дітям». Я ще в 25 років зрозуміла, що я так не хочу.

І тепер я адвокат, маю свою справу і розкішне життя, заробляю 300-400 тисяч гривень на місяць.

У мене немає чоловіка і дітей, а мій коханий вже давно розлучений, його діти дорослі, і йому це більше не потрібно.

Ми відпочиваємо, мандруємо, проводимо час у своє задоволення. Кожного ранку я прокидаюся у своїх апартаментах з почуттям подяки собі коханій за те, що обрала саме такий шлях і живу своє життя, ні від кого не залежу і нікому нічого не повинна.

Вчора я прокинулася о восьмій ранку від того, що сонячне світло лагідно пробивалося крізь штори мого пентхауса. Вийшла на балкон з чашкою ароматної кави й насолоджувалася краєвидом міста, яке тільки прокидалося.

Внизу метушилися люди, поспішали на роботу, сварилися через затори, а я стояла, вдихала свіже повітря й думала: «Жити треба для себе».

О десятій у мене зустріч із клієнтом. Вдягнула класичний костюм від Chanel, взула туфлі Louboutin і вирушила до офісу, де мене вже чекала секретарка з ранковими паперами. Справи йшли чудово, клієнт отримав усе, що хотів, і залишився задоволеним.

Після обіду вирішила зробити собі приємне — записалася на масаж і доглядові процедури в елітному салоні. Година релаксу, а потім шопінг на Хрещатику — кілька нових суконь, брендові аксесуари. Я люблю тішити себе, адже знаю, що на це заслужила.

— Де будемо вечеряти? — написав мені мій коханий.

— Давай у тому новому ресторані на Подолі. Кажуть, там приголомшливі морепродукти, — відповіла я.

Вечір пройшов у розкішній атмосфері, з келихом дорогого ігристого, смачними стравами й глибокими розмовами. Ми говорили про подорожі, які плануємо, про новий готель на Мальдівах, куди варто полетіти.

— Ти щаслива? — запитав він, дивлячись на мене.

— Абсолютно, — відповіла я, посміхаючись.

І це чиста правда. Я насолоджуюся кожною миттю свого життя. Я обрала шлях, який ідеально мені підходить, і жодного разу не пошкодувала. Я допомагаю мамі і сестрі грошима, роблю також постійно різні благодійні внески – це наповнює мене сенсом.

Але є один момент. Час від часу мене запитують: «А як же сім’я? А що, як потім буде пізно?» Чи варто мені взагалі думати про це? Чи краще й далі жити так, як мені комфортно, не озираючись на чужі очікування?

Що скажете?

Джерело