Я ж ті банки з-під консервації свекрухи всі викидала. Чоловік мені нічого не казав, що їх зберігати треба. І ось ми вчора приїздимо до них на вихідні, і свекруха з порогу накидається:

— Де мої банки? Як ти могла їх повикидати? Плати мені тепер гроші. І не з синового гаманця, а зі свого карману!

Я стою, кліпаю очима, не можу зрозуміти, що відбувається. А вона далі розпалюється:

— За весь час ви 300 моїх банок десь поділи!

Триста! Я мало не захлинулася повітрям.

— Які триста? — питаю.

— А ти рахуєш, скільки я вам закатую? Де всі ті банки?

Стою, мов стовп. А чоловік мовчить. Стоїть поруч, ніби це його не стосується.

— Мамо, ну, — нарешті почав.

— Що «мамо»?! — перебила його свекруха.

— Я весь рік їх збирала, мила, стерилізувала, консервувала! А вона взяла й викинула!

Я відчуваю, що всередині закипаю.

— Так ви ж мені ніколи не казали їх повертати! — нарешті видаю.

— А ти сама не могла здогадатися?!

Оце так новина.

— Думала, що якщо їх уже роздали, то вони вам не потрібні!

— А ти що, не знаєш, скільки зараз банка коштує? Ой, молодь! Усе вам на тарілочці подай, а як шанувати чуже, то ні!

Чоловік досі мовчить. І мене це дивує ще більше.

— То що, ти мені тепер гроші вернеш? — знову питає свекруха.

Я видихаю.

— Ну і скільки я вам винна?

— По 20 гривень за кожну банку, — гордо заявляє вона.

Я швидко перемножую в голові й мало не присідаю.

— Шість тисяч?!

— А що ти думала?

— Мамо, але, — починає чоловік.

— Ніяких «але»! Не я їх викидала — нехай вона і платить!

Я подивилася на чоловіка. Він опустив голову. Стоїть, як школяр перед учителькою.

І от що робити? Я справді не знала, що ті банки треба берегти. Але ж це не моя вина, що ніхто мені про це не сказав! І тепер я ще й винна шість тисяч гривень?

Що робити? Я маю платити чи хай це вже буде уроком для свекрухи, що треба попереджати? Ну просто слів у мене немає, чесно кажучи.

Джерело