– Я ж не просила купляти тебе стільчик для годування, мамо!, – сказала мені зухвало дочка. – Ми вже знайшли в інтернеті ідеальний варіант. Залишилося лише оплатити. Ми чекали, що ви це і зробите.

– Доню, але ж в нас немає таких грошей! А чим вам цей не подобається? Ми з татом так довго на базарі обирали. Тут і кольори такі, як ти любиш.

Та відповіді від дочки я вже не почула, бо втрутився зять.

– Нам ці дешеві речі в домі не потрібні.

Або оплачуєте те, що ми обрали, або… або…

Я вже і слухати продовження не хотіла. З чоловіком ми розвернулися на порозі і пішли на поїзд.

Поїзд хитався, відбиваючи ритм моїх розбурханих думок.

Чоловік, Петро, мовчки тримав мене за руку. Його мовчання було важчим за будь-який докір. Ми обидва були розчаровані поведінкою доньки, Оксани, та її чоловіка, Андрія. Їхнє “або-або” пролунало в наших вухах, мов дзвін у церкві, сповіщаючи про розкол у сім’ї.

Дорогою додому я намагалася зрозуміти, де ми помилилися. Чи справді ми були такими поганими батьками, що дочка дозволила собі таку зухвалість?

Чи ми недостатньо забезпечували її? Але ж ми працювали не покладаючи рук, щоб дати їй все необхідне. А цей стільчик… він був лише краплею в морі наших турбот.

Вдома нас зустріла тиша. Оксана з Андрієм, звичайно, навіть не намагалися нас повернути. Як тільки ми переступили поріг хати задзвонив телефон.

Я увімкнула на гучномовець, щоб і чоловік був в курсі всього.

– Мамо, тато, ми купили стільчик! Не хвилюйтеся. Вибачте, що так вийшло. Ми просто хотіли найкраще для дитини. Приїдемо до вас на вихідних.

Петро зітхнув.

– Мабуть, взяли кредит!

Я кивнула. Серце стискалося від передчуття нових проблем. Але гнів уже відступив, його змінила втома та розчарування. Ми з Петром були не просто батьками, а ще й людьми, які потребували розуміння та підтримки. А не ультиматумів та звинувачень.

На вихідних Оксана з Андрієм приїхали, як і обіцяли. Вони були спокійніші, але в їхніх очах я бачила вину.

Андрій, нарешті, пояснив, що його поведінка була викликана не бажанням образити нас, а страхом не забезпечити дитину всім необхідним. Він боявся, що дешевий стільчик буде незручним та небезпечним. Оксана ж просто підтримала його, не подумавши про наші почуття.

Ми довго розмовляли. Я пояснила їм, що ми не хотіли їх образити, що ми любимо їх і хочемо допомогти. Але ми також маємо свої обмеження.

Вони, в свою чергу, вибачилися за свою поведінку. Ми домовилися, що наступного разу будемо обговорювати важливі покупки разом, враховуючи можливості всіх.

Новий стільчик, до речі, виявився і справді ну дуже зручним. А головне – він об’єднав нашу сім’ю. Ми навчилися краще розуміти один одного, цінувати кожну хвилину, проведену разом, і пам’ятати, що сімейне щастя – це не тільки матеріальні блага, а й взаємоповага та розуміння.

Але чи завжди так легко знайти спільну мову? Чи завжди виходить уникнути конфліктів? І чи завжди виправдані такі радикальні методи, як ультиматуми?

Джерело