– Ну ти ж знаєш, що це моя машина. І в мене на неї завтра плани, – сказав Єгор, захоплено граючи на смартфоні.

Віра завмерла на півдорозі до плити. Ложка в її руці затремтіла. Хотілося вимкнути вогонь і повідомити, що вечерю собі він теж тоді приготує сам, бо в неї плани, але вона стрималася.

– Які плани? – стримано спитала вона.

– Андрюха попросив заїхати до нього. Він там собі нову відеокарту на комп’ютер купив, але боїться збирати все сам. Я йому допоможу, а він стару карту мені віддасть, вона теж непогана.

Він ніби хвалився їй, але Віра була не в змозі порадіти за нього. Вона уявляла, що на неї чекає без машини, і щось усередині неї вперто упиралося, протестувало проти такого хрестового походу.

– Ага! Тобто в тебе посиденьки з другом, а в мене – прийом у педіатра, купівля продуктів нам на вечерю і спроба не збожеволіти й не прибити Миколу, поки я буду тягати його по жарі, – повільно промовила Віра. – Тобі не здається, що тут пріоритети очевидні?

Єгор знизав плечима. Розмова явно відбувалася для нього десь на тлі. Його увага була зайнята екраном смартфона.

– Я ж не кожного разу відмовляю! Просто завтра… – зам’явся.

– Ну, загалом мені не зручно.

Віра нарешті обернулася до нього. Світло з вікна падало на її обличчя, підкреслюючи темні кола під очима і тонку зморшку між бровами.

Цю зморшку Єгор бачив все частіше і частіше. Останнім часом вона ніби почала вростати у шкіру.

– Не кожного! Натомість щоразу, коли відмовляєш, обов’язково нагадуєш, що це твоя машина. Знаєш, це неприємно! Я вже третій рік слухаю це! Ти спеціально нагадуєш, щоб я не робила замах на чуже майно?

Він нарешті зволив відірватися від екрана і звернув увагу на дружину.

– Так, стій. Не починай. Я просто сказав. Ми сім’я, у нас все спільне. Але ж ти розумієш, що машину я купив ще до весілля. Ну це ж факт! За документами так.

Віра засміялася, хоч їй більше хотілося плакати. Здавалося, ніби їй лоскочуть психіку. Сміх був її захисною реакцією.

– Ну, так, – факт. Тільки ти цим фактом розмахуєш щоразу, як прапором. Пам’ятаєш, коли я була в положенні?

– Мені треба було їздити лікарями, а ти відмовлявся вставати на пів години раніше, бо «вранці незручно». Зараз у мене навіть є посвідчення водія, тобі вже не треба підіймати п’яту точку. І що?

Віра згадала, як ділилася цим із подругою, бо сказати про таке матері було соромно. Подруга зітхала і казала, що даремно Віра поспішила, що з таким чоловіком, якщо й жити разом, то лише без дітей. Напевно, вона мала рацію.

– Ну, я все-таки тебе возив. Не завжди ж відмовляв, – буркнув Єгор.

– Так, не завжди. Але досить часто, щоб я навчилася взагалі не просити.

Він підвівся і підійшов до вікна. З вулиці долинав вереск чиїхось гальм і шелест коліс по гравію. Серце Віри кольнула заздрість.

– Ти зараз спеціально мені нерви робиш? На рівному місці! Ну поїдеш до педіатра автобусом, це ж не кінець світу. А з продуктами допоможу ввечері, коли повернуся.

– Справа вже не в планах. Просто коли щось потрібне тобі, то у нас все спільне, ми сім’я! А коли мені, – то машина різко стає твоєю особистою! На твою думку, так виглядає родина?

Обидва мовчали. Чути було, як капає вода з крана. Єгор щось пробурмотів собі під ніс і демонстративно пішов до іншої кімнати.

Віра залишилася на кухні. Вона сіла на стілець і затулила обличчя руками. У грудях клубочком згорнулося щось неприємне.

Щось, між страхом за майбутнє, та усвідомленням того, що вона даремно мовчала весь цей час. Поки вона гасила пожежу в їхній родині своїм терпінням, тріски, звичайно, не горіли, але глибоко встромлялися в неї, як скалки.

І витягти їх тепер буде не просто.

…Минуло три дні. Кожен ранок починався з тиші. Було чути тільки кроки та брязкіт посуду. Вдень вони спілкувалися сухо і лише у справі. Вирішували, хто забере сина із саду.

Вона просила передати прихват. Він питав, де термометр. Віра навіть не уточнювала, навіщо той знадобився. Вночі Єгор йшов спати в іншу кімнату, на розкладний диван.

– Щоб не заважати, – сказав він з образою в голосі, коли Віра побачила, як він переносить подушку.

А потім він прийшов із новиною.

– Моя тітка збирається в міста на кілька тижнів. Ну, Люда. Ти бачила її на весіллі. А ще вона зазирала до нас на чай. Пам’ятаєш? Вона зупиниться у нас, ми з нею вже домовились.

Віра мало не впустила ганчірку, якою старанно намивала вікно.

– Ми?

– Ну, я. Але ж ти не проти?

– Єгор невимушено сів на край дивану.

– Це все одно ненадовго. Вона тут аналізи якісь здає, пройдеться лікарями – і назад. Вважай, що ми її запросили.

– Ти ж розумієш, що просто гість і додатковий мешканець, який буде цілодобово, – це не одне й те саме?

– Віра щосили намагалася тримати себе в руках.

– Тим більше що я з нею не близька. М’яко кажучи.

– Ну, ти ж розумієш. Тітка Люда дружить з моєю мамою. Я не можу їй відмовити.

Віра важко зітхнула. Вона бачила тітку Єгора всього кілька разів, але встигла вразитись на все життя. Видно, Людмила Павлівна вважала себе кимось на кшталт зірки.

Існували дві думки: її – і неправильна. Свою вона повідомляла голосним скрипучим голосом, чужу – не сприймала від слова «зовсім».

Минулого разу під час чаювання Людмила Павлівна встигла пройтися вмістом їх холодильника та гардеробу Віри.

– Як зручно, – тихо процідила дружина.

– Їй відмовити ти не можеш! А мені чомусь без проблем!

Єгор напружився.

– Ти що, проти? Ти ж сама завжди казала, що хочеш міцну велику родину.

– Я хочу, щоб мене питали. Чи ти вважаєш, що твоя думка важливіша?

Він підвівся, насупився, вже збирався щось сказати. І тут Віра не витримала.

– Загалом, ми живемо в моїй квартирі. Це просто факт!

У цей момент у їхніх стосунках щось тріснуло. Вже не однобічно. Єгор завмер, пирхнув і відвернувся.

– Ну, зрозуміло. Полетіли докори. Так і думав, що колись ти це скажеш, – нарешті пробурчав він.

Віра відчувала водночас і незручність, і праведний гнів. Вона не хотіла цього робити, але ж він сам при кожній нагоді нагадував їй про своє майно.

То чому ж одвічне «моя машина» – це нормально, а одного разу сказане «моя квартира» – це вже трагедія?

В пам’яті раптом випливло, як він жартував у перші місяці спільного життя.

– Ну, сподіваюся, оренди за кімнату не братимеш, – сміявся він, розкладаючи свої речі.

Тоді це було кумедно. Тоді вони були близькі. А зараз все стало якимось офіційно-колючим. Права, обов’язки. Моє, твоє.

– Я не намагаюся тебе дорікати, Єгоре, – сказала Віра вже тихіше. – Але мені не подобається жити з людиною, яка вважає, що її рідня може спокійно ввалитися в мою квартиру, і я при цьому повинна бути щасливою. А якщо я раптом відмовляю, я свиня остання!

Він розвернувся і пішов до дверей.

– Вона все одно приїде. Я вже пообіцяв їй. Хочеш – вистав її сама, – кинув Єгор дружині наостанок.

Віра лягла спати у вже не спільній, а своїй кімнаті. На душі було бридко. Вона відчувала, як чоловік все більше віддаляється від неї, і нічого не могла з цим зробити. Хіба що мовчати, але вона втратить саму себе.

…Тітка Єгора заселилася легко і невимушено, начебто все життя тут жила. У неї при собі був навіть набір приправ і своя гіпоалергенна наволочка.

Ну і, звісно, ​​фірмова звичка висловлювати вголос усе, що вона думає. Особливо з приводу господині квартири.

На третій день Віра виявила, що з холодильника зникли магнітики. Її улюблені у вигляді маленьких керамічних будиночків, які їй колись подарувала мама.

А ще – туристичні, з різних міст. Їх купували з Єгором під час поїздок. Це було шматочком їхнього минулого.

У відповідь на пряме запитання, Людмила просто сказала:

– Вірочка, в будинку має бути затишно. А ти влаштувала із квартири сувенірну крамницю.

Після цього Віра помітила й інше. Половина кухонних рушників раптом опинилась у смітті. Постільна білизна в її шафі тепер була розкладена інакше, бо так зручніше.

Одного дня Віра побачила, що у них тепер нова шторка у ванній. Аляпувата, з бляклими ромашками.

Коли вона почала висловлювати Єгору претензії, той лише посміхнувся.

– Ти ніби вперше живеш із кимось іншим, – сказав він, гортаючи щось в телефоні. – Ну, потерпи. Це ж тітка Люда. Вона завжди така. І на дачі, і коли у мами гостює.

– А мені начхати, яка вона! Я в себе вдома, а почуваюся так, наче орендую! – Віра примружилася і навіть підвищила голос.

Єгор пирхнув, але сперечатися не став. А Людмила продовжувала зображати із себе щось середнє між нахабною вихователькою та суворою матусею.

Віра шумно видихала, стискала зуби, але мовчала. До вечора.

Вони сиділи на кухні втрьох. Людмила приготувала пиріг, налила всім чай та поставила перед Вірою тарілку.

– Тобі, звичайно, менший шматочок, – авторитетно заявила тітка. – До речі, я знайшла добрі вправи для схуднення, можу скинути посилання. Тобі б вони стали в пригоді.

Єгор пирснув, але потім швидко уткнувся в кухоль, намагаючись приховати усмішку.

Віра підвелася. Повільно, без зайвих емоцій. Трохи відсунула тарілку.

– Завтра ви збираєте речі та їдете! Вранці! – Впевнено сказала вона.

– Що? – перепитала Людмила з посмішкою.

– Я не наймалася вислуховувати критику з приводу своєї фігури та свого побуту. Ви гість! У моїй квартирі! І якщо ви цього не розумієте, – шукайте інше житло!

– Віра, – Єгор прочистив горло, явно намагаючись перемикнути її увагу.

– Залишилось лише кілька днів. Ну невже ми лаятимемося через це?

– Будемо, якщо доведеться, – Віра відкрито подивилася на нього.

– Я не маю наміру терпіти хамство у своїй квартирі! Навіть, якщо кілька днів!

Єгор видихнув, підвівся і різко відсунув стілець. Почувся скрип. Чоловік покликав за собою тітку і довго розмовляв із нею за зачиненими дверима.

Віра навмисне вдягла навушники. Вона теж зачинилася, щоб відсторонитися від їх “щирих” розмов. розмов.

Коли Віра нарешті вийшла до коридору, там було порожньо. Ні тітки, ні Єгора.

Вона не спала цієї ночі. Спочатку чекала Єгора, потім хоча б повідомлення від нього, а потім просто обмірковувала ситуацію, дивлячись на стелю.

Думки металися від «даремно так сильно розлютилася» до «все правильно зробила». Але навіть коли вона переконувала себе в тому, що їй нема чого соромитися, серце все одно підточував черв’ячок сумнівів.

Єгор повернувся вранці, ближче до восьмої. Тверезий, сонний, з тяжким поглядом. Віра не стала питати, де він був. А він, видно, вирішив не виправдовуватись.

– Слухай… – пробурчав він, коли вона відвела сина до садочка.

– Ти ніби казала, що ввечері треба буде покатати тебе і твою маму по крамницях. О котрій?

Вона подивилася на нього трохи здивовано, але без особливого тепла.

– Ближче до восьмої.

Він коротко кивнув. Дав зрозуміти, що він у справі.

Більше чоловік не нагадував, кому належить машина, а вона не казала про квартиру. Їхні стосунки не стали еталонними, але обидва зрозуміли, що далі буде або мир, або нічого.

І зараз вони обрали мир. Нехай не з любові та альтруїзму, а за розрахунком, але все-таки мир…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.