Ірина їхала додому виснажена, але щаслива: нарешті п’ятниця! Ну і тиждень видався! Мало того, що наскочила перевірка, на яку, зрозуміло, ніхто не чекав, так ще й безпосередня начальниця поїхала на курси підвищення кваліфікації.

У результаті, відповідальність за весь відділ разом звалилася на плечі Ірини. Цілий тиждень вона крутилася, як муха в окропі, намагаючись не вдарити в багнюку обличчям.

І ось, нарешті, вихідний…

Зараз вона прийде, бухнеться на ліжко, і з насолодою витягне втомлені від біганини ноги.

– Сергію, я вдома, – звично промовила Ірина, увійшовши у квартиру.

На її традиційний заклик із кімнати вийшла… Лідія Іванівна. Свекруха…

Ірину аж пересмикнуло. Кого-кого, а цю жінку бачити у своєму будинку їй хотілося найменше.

– Ірочко, – защебетала Лідія Іванівна, яка шкірою відчувала, що невістка її, м’яко кажучи, недолюблює, – а я вже вечерю приготувала. Проходь, мий руки й за стіл.

“Почалося”, – подумала Ірина і, злегка кивнувши на знак згоди, пройшла в спальню переодягнутися.

Там вона знайшла чоловіка. Сергій, розкинувши руки, лежав на ліжку із заплющеними очима. Схоже, він теж ледь дочекався п’ятниці, й тепер намагався розслабитись після трудового тижня.

Поруч із ним, незрозуміло чому, валялися її зимові речі…

– Це що? – Запитала вона, помітивши, що чоловік, почувши її кроки, розплющив очі.

– Не знаю, – байдуже відповів Сергій, – у мами спитай. Здається, вона тут лад наводила.

– Що?! – обурилася Ірина, і відчинила шафу…

Її речі лежали акуратними, чужими стосами. Навіть спідня білизна перемістилася на інше місце.

Іра дивилася на всю цю «красу», намагаючись вгамувати в тілі тремтіння обурення.

У цей момент за спиною пролунав невдоволений голос Лідії Іванівни:
– Ну, що ж ви? Ми на вас чекаємо…

Побачивши обличчя невістки, свекруха все зрозуміла і «лагідно» додала:

– Ти пробач, Ірочко, але я в тебе в шафі порядок навела. Розумію, тобі ніколи, а мені не важко. Це ж лише п’ять хвилин.

– А ось ці речі, – вона спритно підняла з ліжка светри Ірини, – я покладу ось у цей ящик. Дивись, як добре! Вони ж тобі тільки через чотири місяці знадобляться.

– Не пам’ятаю, щоб я просила вас про допомогу, – кинула Ірина, та вийшла з кімнати.

Погляду, кинутого їй услід Лідією Іванівною, вона не бачила, але відчула його дуже виразно.

Помивши руки, господиня квартири пройшла на кухню. Там на неї чекав другий сюрприз.

Її улюблена скатертина зникла. На її місці красувалася яскрава клейонка з жовтими трояндами.

Ірина з подивом і злістю повернулася до свекрухи.

– Гарно, правда? – Знайшлася та, – і практично! Прати не треба. Завжди чистенько.

– Де моя скатертина? – Крижаним голосом запитала Ірина, – сподіваюся, ви її не викинули?

– Чесно кажучи, хотіла, – багатозначно відповіла Лідія Іванівна, – але потім передумала, та кинула у прання. Раптом знадобиться. Хоча… Вона зовсім вицвіла. Одним словом – ганчірка.

Ірина знову ледве стрималася. Це була її улюблена скатертина! Подарунок мами!

Стиснувши зуби, вона сіла за стіл. Влаштовувати розбирання не хотілося: діти з апетитом уплітали бабусині млинці, просочені вершковим маслом, не помічаючи нічого довкола.

Повечерявши, вони пішли у свою кімнату.

На кухні з’явився Сергій. Побачивши млинці, зобразив радість, бо він вів здоровий спосіб життя, тому млинці не їв зовсім, але приєднався до трапези.

– Дивись, не захоплюйся, – напівголосно попередила Ірина, побачивши, як чоловік накладає млинці у свою тарілку, – у мене тут тобі м’ясо є і салат.

Вона встала, відчинила холодильник.

Ні салату, ні рулету з курячої грудки там не було.

Запитати Ірина не встигла. Лідія Іванівна, миттєво оцінивши ситуацію, з безневинним виглядом пояснила:

– Салат уже зіпсувався. Ну, ти ж розумієш, Ірочко, пекінська капуста швидко починає гірчити. Як можна їсти таку гидоту? А рулет… Ти коли його готувала? Минулого тижня?

– Вчора, – прошипіла у відповідь Ірина, це такий рецепт.

– Нізащо не повірю! Він же, як підошва! Я його собакам викинула. Ця страва саме для них.

Все це було сказано дуже лагідно, з придихом, та закочуванням очей.

Іра не витримала. Блиснула очима, щосили вдарила долонею по столу, різко встала і вийшла з кухні.

Лідія Іванівна розплакалася. Вона дуже «злякалася». Тож Сергій не пішов за дружиною. Він залишився, і тепер старанно заспокоював маму.

Прийшовши до спальні, він невдоволено кинув дружині:

– Слухай, я розумію, що мама тебе дістала. Але ж вона хоче, як краще!

– Краще для кого?

– Для нас! Для тебе. Для дітей.

– Яке благородне бажання! – посміхнулася Ірина.

– Не бачу нічого смішного, – Сергій дивився з докором, – ти ж бачиш, що вона намагається. А ти замість того, щоб бути вдячною, зовсім цього не цінуєш.

Ірина мовчала.

– Мені здається, ти маєш перепросити, – не дочекавшись відповіді, твердо сказав чоловік…

– Я?! – обурилася Ірина, – за що? Це ж не я прийшла без запрошення, полізла в чужі шафи, замінила скатертину на кухні, не спитавши дозволу! І не я господарювала в чужому холодильнику! Та ще й відпускала їдкі коментарі!

– Все це нісенітниця, на яку не варто звертати уваги, – впевнено сказав Сергій, – ти просто шукаєш, до чого причепитися!

– Ясно, – кинула Ірина і відвернулася.

Розмовляти з чоловіком їй більше не хотілося. Сергій це зрозумів і повернувся до матері. Провівши її, він ліг спати на дивані в залі.

За кілька днів, напередодні дня народження синів, Ірина вирішила зробити їм сюрприз.

Відпросилася з роботи, щоб забрати близнюків з групи подовженого дня раніше, і зводити в зоопарк. Хлопчаки давно просилися.

Вийшовши з офісу, вона зателефонувала вихователю групи продовженого дня:

– Інно Василівно, скажіть моїм, щоб збиралися. Заберу їх за пів години.

– Так їх уже бабуся забрала…

– Бабуся? – Здивувалася Ірина.

– Так, сказала, що ви в курсі. Вона повела їх на прослуховування.

– Яке ще прослуховування?

– В музичну школу. Стривайте… Ви що, і цього не знаєте?

Ірина попрощалася з вихователькою, і відразу набрала свекруху:

– Лідіє Іванівно, ви де?

– Іро, я не можу говорити, ми на прослуховуванні. Ой, наша черга, – у слухавці почулися гудки.

Ірина їхала додому, та всю дорогу підбирала в голові слова, які скаже свекрусі під час зустрічі.

І все ніяк не могла знайти більш, менш пристойних.

Вона стільки разів казала Лідії Іванівні, що хлопчики не хочуть займатися музикою, що їм вистачає навантаження у школі, що не можна позбавляти дітей дитинства!

Свекруха не чула! Ще й Сергія переконувала, що треба завантажити синів «на повну», щоб у них, коли підростуть, не було часу на «різні дурниці». А той з матір’ю начебто й не погоджувався, та й сперечатися не намагався.

Коли Ірина прийшла додому, Сергій уже був там.

– Щось ти сьогодні рано, – здивувався він, – чого раптом?

Ірина все розповіла чоловікові. Про те, як хотіла зробити дітям сюрприз, та про те, який сюрприз підготували їй самій.

– Ну ось скажи мені, – насамкінець спитала вона, – як пояснити твоїй матері, що вона не має рації? Що вона не має жодного права так чинити! Це наші діти! Наша родина! А вона поводиться так, ніби вона тут господиня!

– Маму вже не переробиш, – задумливо відповів Сергій, – доведеться підлаштовуватися!

– Не буду я більше під неї підлаштовуватися! – Гаркнула Ірина, і в цей момент почула, як грюкнули вхідні двері.

Вона вискочила до передпокою, збираючись висловити Лідії Іванівні все, що про неї думає, але, побачивши свекруху, зупинилася.

По-перше, Лідія Іванівна була одна, без онуків. По-друге, вона була заплаканою і такою розгубленою, що Ірині стало її шкода.

«А раптом щось із дітьми?» – майнула страшна думка.

– Лідіє Іванівно, що трапилося? Де Сашко з Олексієм?

– На подвір’ї на лавочці сидять. Не хочуть додому йти, – схлипуючи, промовила свекруха.

– Чому? – Здивувалася Ірина.

– Образилися на мене. Вони, бачите, не хотіли на прослуховування йти, а я їх затягла.

– Ну, затягла і що?

– А то! Не взяли їх! Слуху, кажуть, немає.

– І ви тому плачете?

– Звісно! Я так хотіла, щоб вони вчилися музики! А вони радіють, що прослуховування провалили. Ну, я й сказала, що немає в них ніякого самолюбства, і що ледарі вони, яких світ не бачив!

– А їх, як прорвало: ти, кажуть, бабусю, дістала нас усіх! Краще б ти взагалі не приходила до нас! Уявляєш?!

Ірина промовчала.

– І що прикро, – продовжувала Лідія Іванівна, – я ж хочу, як краще! Для вас усіх! А ви з мене ворога робите!

– І ти, Ірочко, найбільше намагаєшся! Коротше, дітей я привела, іди забирай їх додому. А я до вас більше – ні ногою! Живіть самі, як хочете!

– Як скажеш, мамуль, – Сергій з іншої кімнати прислухався до розмови, й вирішив втрутитися, – ми житимемо, як хочемо, а ти не будеш нам ніякого “добра” завдавати.

– Завдавати? Слово яке, – пробурмотіла Лідія Іванівна.

– Неприємне, згоден, – Сергій підійшов до матері, обійняв, – зате дуже точне… А щодо – «ні ногою», це ти даремно…

Після тієї розмови, стосунки в сім’ї помітно покращали.

Дякувати дітям, що так, на раз, “відшили” бабусю! Звісно, для неї це образливо, але так влучно! Не дарма ж говорять, що вустами малечі говорить істина…

Пишіть свої міркування в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Як вам “допомога” бабусі? Прийнятна? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.