Я завжди пишалася своїми синами, які виросли добрими та поважними людьми. Однак я не можу сказати те саме про їхніх дружин. Здавалося, що мені не пощастило з невістками.

Перша з них ясно висловила своє невдоволення з приводу нашого весільного подарунка для неї та мого сина.

Вона не оцінила гроші, які ми зібрали, щоб допомогти організувати їхнє весілля. Коли ми почали питати про онуків, невістка накинулася на нас і сказала, що спочатку ми маємо купити їм будинок.

Друга невістка була ще гірша.

Коли мій молодший син прийшов сказати нам, що його дівчина ваg ітна і їм треба побратися, ми з радістю підтримали їх.

Але дівчина не хотіла великого весілля, тож вони святкували тихо, у родинному колі.

Після нар0дження доньки молодша невістка стала нестерпною.

Вона сварилася і скаржилася на все, і навіть сперечалася з нами про ім’я дитини.

Мою внучку назвали Лілі, але я назвала її Лілею, і невістка була в люті через це. Вона вимагала, щоб я називала її лише тим ім’ям, яке вони обрали.

Але я відмовлялася і продовжувала називати онучку так, як хотіла.

Мені було байдуже, що вони думають, це було моє право, як бабусі, називати внучку так, як мені хочеться.

На жаль, мої сини одружилися з жінками, які аж ніяк не поважали старших. Але, незважаючи на поведінку їхніх дружин, я, як і раніше, палко люблю своїх синів та онуків.

КІНЕЦЬ.