— Та я в курсі, — відповів сват.

— Не хвилюйся, твоєму синові так навіть краще буде. Я свого часу так і робив: підробітки, додому пізно, вечеря — і спати. А дружина все тягнула на собі. Моє діло — гроші.

Я зависла.

Я завжди намагалася бути доброю свекрухою. Не втручатися у справи молодих, підтримувати, коли просять, мовчати, коли не просять порад.

Але, видно, цього разу я переступила межу. Вперше дозволила собі висловити думку — і стала «поганою свекрухою» та «поганою матір’ю» водночас.

Почалося з того, що дізналася: невістка звільняється з роботи. Мовляв, садок далеко, дитина ще мала, вдома з мамою краще. І в той самий час мій син шукає ще одну роботу. Щоб вистачало на все — і на іпотеку, і на дитину, і на продукти.

Він уже й так змучений, а тут ще більше навантаження!

Я не витримала й одного вечора тихо сказала йому:

— Даню, може, варто поговорити з Лесею? Удвох легше тягнути. А дитині не завадить садок — звикне, як і всі діти, розвиватися буде.

Він знизав плечима:

— Мамо, ми вирішили так. І будь ласка, не втручайся.

Але я не змогла просто проковтнути це. Я бачила, як він змінюється, як втома осідає в нього під очима, як спина сутулиться від відповідальності. І я так переживала — я ж мати. Мати, яка бачить, як її дитині погано, а вона не має права кинути рятівне коло.

Після того випадку невістка перестала відповідати на мої повідомлення. А згодом син повідомив, що мені краще на якийсь час не приходити в гості. Бо «ми хочемо трохи побути без стороннього тиску». Який тиск? Я ж тільки сказала, що працювати мали б обоє.

Я не витримала і зателефонувала батькові невістки. У неї немає матері, а зі сватом ми раніше спілкувалися нормально. Подумала, може, він зможе вплинути, поговорити спокійно з Лесею.

— Та я в курсі, — відповів сват. — Не хвилюйся, твоєму синові так навіть краще буде. Я свого часу так і робив: підробітки, додому пізно, вечеря — і спати. А дружина все тягнула на собі. Моє діло — гроші.

Я зависла, чесне слово. Невже це і є ідеал сім’ї? Він майже хвалився, що уникав домашнього життя і турбот. А що ж дитина? А любов, увага, спілкування? І якою в такій самій моделі родини виросте моя онука?

— Але ж, — почала я, — Данило буде бачити доньку лише по вихідних, якщо пощастить. Вона ж може віддалитися. Вони втрьох щойно почали ставати родиною, а тут —  розрив.

— Це вже їхнє діло. Я до них не лізу, — тільки і сказав сват.

Це «не лізу» мене зовсім спантеилчило. Бо я вже полізла. І тепер сиділа вдома, переглядала старі фото, як ми з онукою пекли печиво, як вона сміялася, як бігла мені назустріч. Тепер усе це в минулому, бо я мала необережність висловити думку.

Але як змовчати, коли бачиш, що все котиться не туди? Як не втручатися, коли розумієш, що через кілька років вони обоє згаснуть — один від втоми, друга від побутового одноманіття й рутини?

Я не кажу, що завжди права. Може, я й справді занадто прискіплива. Але я не можу залишатися осторонь ситуації, яка мене дуже хвилює!

Тепер я не знаю, як налагодити стосунки з сином і невісткою. Мене просто відокремили — без суперечок, без криків, просто мовчазним «ні».

Чи справді я погана свекруха й мати тільки через те, що висловила свою думку? Чи мати не має права сказати, що її син губить себе?

Може, треба було мовчати, як усі? Як би ви вчинили на моєму місці? Буду дуже вдячна за думки і підказки.

Джерело