Я завжди дорожила родинними традиціями, тому коли моя бабуся передала мені сімейні коштовності, це стало для мене справжнім знаком довіри. Вони не просто були коштовними виробами – кожна прикраса мала свою історію, яку зберігали покоління. Я була щаслива, що можу продовжити цю традицію.

Коли моя найкраща подруга Оксана повідомила, що виходить заміж, я вирішила подарувати їй одну з цих прикрас на весілля.

Вона заслуговувала на найкраще, і це був би символ нашої багаторічної дружби. Проте, коли настав день, щоб дістати коштовності, вони зникли. Я відчула, як паніка здавлює все в середині. Хто міг забрати їх?

Перше, що спало мені на думку – моя сестра Наталя. Вона завжди була трохи загадковою, інколи навіть ревнивою. Її поведінка останнім часом теж здавалася дивною – вона уникала мене, ніби боялася зустрітися поглядом. Чи могла вона бути причетною до цього?

Наступного дня я поїхала до Оксани, щоб допомогти їй із приготуваннями. Вона приміряла весільну сукню, сяючи від щастя.

— Ти така гарна! — я спробувала посміхнутися, але тривога не давала мені спокою.

— Що трапилося? — запитала вона, помітивши мій задумливий вираз.

— У мене зникли коштовності, ті, що я хотіла подарувати тобі, — зізналася я, відчуваючи, як серце стискається.

Оксана взяла мене за руку.

— Не хвилюйся. Ти ж знаєш, що для мене головне не подарунок, а твоя присутність у цей день.

Я вдячно кивнула, але в голові крутилися думки про Наталю. Вона справді могла це зробити?

Коли я повернулася додому, Наталя сиділа на кухні, спокійно пила чай. Я зупинилася на порозі, намагаючись зібратися з думками.

— Наталю, у мене зникли коштовності, — сказала я прямо.

— Ти щось про це знаєш?

Вона на мить отетеріла, а потім відставила чашку.

— Ти що, підозрюєш мене? — її голос затремтів.

— Просто відповідай.

Вона відвела погляд і нервово стисла пальці. Я зрозуміла, що потрапила в точку.

— Це через Оксану, так? — я вдивлялася в її обличчя.

— Тобі не подобається, що ми так зблизилися?

Вона мовчала. Тиша між нами ставала все важчою. Нарешті вона зітхнула і прошепотіла:

— Я просто… я відчувала, що ти віддаляєшся. Оксана тепер важливіша для тебе, ніж я.

Я хотіла обуритися, але в її голосі було стільки болю, що я не змогла. Вона дістала з шафи коробочку і мовчки поклала її на стіл.

— Я не хотіла, щоб усе зайшло так далеко. Вибач.

Я повільно відкрила коробочку – всередині лежали всі прикраси. Полегшення змішалося з гнівом і жалем.

— Ти могла просто сказати мені, що відчуваєш. Чому красти? — мій голос тремтів.

— Я не знала, як інакше привернути твою увагу, — зітхнула вона.

Я вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїтися. Виправити це буде непросто, але я хотіла спробувати.

— Нам потрібно поговорити, Наталю. Відверто.

Вона кивнула, і ми сіли поруч. Ця розмова була непростою, але вона стала початком нового етапу в наших стосунках. І хоча пробачити зраду було важко, я знала: родина – це те, за що варто боротися.

Джерело