Я зателефонувала брату та попросила приїхати допомогти з ремонтом у ванній. На що почула, що він збирається з друзями на відпочинок і йому взагалі не потрібні ці наші “домашні будівництва”.

От тільки мені від таких слів зробилося прикро: ми з батьками завжди прагнули облаштувати хату, аби і брату, і мені жилося комфортно. Хотіли ж, щоб Павло мав свій простір, коли вирішить створити сім’ю. Та, не дослухавши мене, брат кинув слухавку. І якось аж у горлі пересохло від такої “подяки”.

Мене звати Катерина. Я – молодша донька в нашій родині. Зараз живу з мамою у селі, а батька, на жаль, вже немає серед нас. Тата не стало півтора роки тому через недугу, і він залишив нам з мамою цілу купу недороблених речей у хаті.

Більшість справ колись лежала на татусевих плечах, а ми з братом, чесно кажучи, довго були «малими дітьми», яких особливо не залучали до хатньої роботи. І тепер, коли треба закінчити ремонт, стає очевидно: уся відповідальність раптом лягла на нас із мамою, а Павло, виявляється, не поспішає простягати руку допомоги.

– Катю, ти уявляєш? – у голосі мами звучала злість, перемішана з розчаруванням. – Телефоную синові, прошу приїхати покласти плитку чи бодай допомогти сусідові, а він мені: «Це мені не треба». Наче він тепер чужа людина.

Мені й самій було неприємно таке слухати. Брат завжди мав особливий зв’язок із татом: вони обоє обожнювали риболовлю, могли їхати світ за очі, аби тільки провести час із вудкою біля води. Нерідко так складалося: тато відряджав Павла на море зі мною та мамою, а сам підробляв, щоб зібрати гроші.

Він казав: «Нехай хоч мої діти живуть легко та безтурботно». Здавалося, що це батькове бажання вберегти сина від будь-якої роботи зіграло з нами злий жарт. Бо нині Павло щиро дивується, чого це ми, мовляв, чекаємо, що він приїде й буде з молотком чи шпателем у руках?

Поки ми всі жили разом, сім’я наша була міцною, хоч і з купою дрібних негараздів. Жили ми спочатку в невеличкій квартирі при маминих батьках. Потім тато почав будувати свою хату в цьому селі, бо дідусь мав клаптик землі з напівзруйнованою хаткою. З того все й почалося.

Тато завжди повторював, що мріє про просторий дім, де буде і по кімнаті для нас із Павлом, і велика вітальня для спільних вечорів. Чесно кажучи, нам із братом тоді було байдуже, де жити, аби тільки був інтернет і можна було з друзями ганяти на вечірні гулянки.

Але тато свого прагнув: упродовж років він поліпшував двір, дбав про зведення стін, проводив опалення, кликав мене й Павла допомагати, однак коли ми відверто «філонили», то махав рукою й казав: «Ідіть уже, молодість одна – нагуляйтеся».

Павлові це життя здавалось раєм: тато міг сам підшукати йому добру роботу на літо, але без важких зобов’язань; навіть коли брат вступив до університету, тато часто допомагав грошима.

Я ж завжди сиділа десь між ними: допомагала мамі то картоплю посадити, то квіти біля дому, але теж не можу сказати, що була аж занадто працьовитою. Та й від кого було вчитися?

Ми з братом росли в атмосфері «головне – щоб вам було добре». І, з одного боку, за це дуже вдячна батькам, але з іншого – тепер бачу, що Павло зовсім не прагне докласти рук до спільної справи.

Мама ж бо про ремонт у ванній говорити почала ще до татового відходу. Вона хотіла замінити стару емальовану ванну на душову кабінку, плиткою все акуратно викласти. Тато вже встиг закупити частину матеріалів, але потім йому стало зле. І так сталося, що тато пішов, не завершивши заплановане.

– Катрусю, – часто каже мама, коли ми ввечері п’ємо чай на кухні, – думаю, може, поки сусід Іван у відпустці, попросити його допомогти з ванною. Але ж мені потрібна допомога Павла! Ти ж бачиш: сама я не можу все зрушити, треба їздити по магазинах, довозити цемент, плитку.

– Та, мам, – знизую плечима, – я йому вже казала, що час підключитися. А він зі своїми друзями тією риболовлею живе. Ще й тепер у нього робота, то він, мовляв, зайнятий. Приїздить інколи, щоб забрати якісь речі, але в розмову не входить.

Зрештою, я не заміжня, і до якихось дрібних справ у господарстві можу долучитися, проте по-справжньому «чоловічу роботу» виконувати не вмію. Ми з мамою такі: поралися на городі, варили обіди, годували курей, а штукатурити стіни чи класти плитку нас ніхто не навчив.

Тато хоч і був чудовою людиною, але не прищеплював мені з Павлом навичок ремонтних робіт, вважаючи, що достатньо, аби ми гарно вчилися. Якийсь час це здавалося слушним рішенням. Тепер же бачу, що життя само підкидає завдання, яких не навчишся миттю.

Після сьогоднішньої телефонної розмови мені стало соромно перед сусідом Іваном. Він уже сто разів пропонував свою допомогу, каже: «Катю, тільки поклич, я після обіду зайду, погляну, що там із трубами». Але ж ми з мамою хотіли, щоб ремонт робили «свої» – ну, принаймні за участю мого брата.

А брат сказав, що це йому «без потреби». У мене аж язик віднімається, коли треба переказати Іванові, що Павло знову відмовляється.

Мама ж часом бурчить, мовляв, виховали егоїста, бо надто довго тримали його під крильцем. Іноді думаю: може, коли брат закохається по-справжньому та задумає створити сім’ю, він згадає, що треба мати бодай якусь готову оселю, де можна жити. Невже тоді знову прибіжить до мами з проханням: «Допоможи, бо треба терміново ремонт у ванній»?

– Катю, – сьогодні знову з сумом мовила мама, коли я повернулася з роботи. – Що ж робити? Грошей знову обмаль, а плитку докупляти треба. Сусід обіцяв підсобити з робочою силою, але він теж безкоштовно все не робитиме, треба хоча б на матеріали.

– Не переживай так сильно, мам, – відказала я. – Ось отримаю зарплату, докладемо, що є, й потроху доведемо ту ванну до ладу. А там, дивишся, і брату стане соромно, може й прийде хоч на фінальний етап.

Мама важко зітхнула. Я бачила, як їй боляче й досадно, що стільки років вони з татом все це будували для нас обох, а Павло цього ніби не цінує. Та я й сама переживаю за нього: боюся, що колись він схаменеться та зрозуміє, що сімейний дім – не лише місце, де тебе годують і пестять, а й простір, про який ти теж маєш дбати.

Раніше, коли ми з братом були ще дітьми, я пам’ятаю, як він обожнював проводити час із татом. Вони вдвох могли їхати на ставок удосвіта, а повертатися пізно ввечері з тими карасями, щуками чи й без улову, але такі щасливі, ніби перемогли на якихось змаганнях.

Мені часто хотілося приєднатися до них, та вони казали: «Катю, ти дівчинка, тобі ці комарі й болото тільки набриднуть». Ну, я й не втручалася. А тепер думаю: от би Павло взяв від тата не лише любов до риболовлі, а й уміння брати на себе відповідальність.

Та наразі ми маємо те, що маємо. Мама з гіркотою згадує, як Павло одного разу сказав: «Я вирішив винаймати кімнату в місті, бо хочу свободи». Вона тоді ще засміялася: «Вільно зітхнеш, коли свої рахунки почнеш оплачувати».

А він образився, сказав, що ми надто «контролюємо» його життя. Висновок? Схоже, що нашому пташеняті розправили крила ще надто рано, і він звик літати окремо. Тепер, коли батька немає, маємо надію лише на себе й на доброту сусідів.

Як достукатися до серця мого брата, якщо він не хоче навіть говорити зі мною довше, ніж дві хвилини? Чи варто мамі знову телефонувати, просити допомоги та нагадувати, що ми все це робимо задля нашої родини?

Може, краще відсторонитися та дати Павлові відчути, що без його участі ми теж упораємося, але тоді він ризикує назавжди лишитися осторонь від нашого дому? Як вчинити мудріше і справедливіше?

Що ви порадите мені, аби допомогти брату зрозуміти, що сім’я – це не «тимчасовий готель» і не «пункт обслуговування», а передусім спільний простір, у якому кожен має свою частку обов’язків і свою частку любові?

Джерело