Моя сусідка цікава людина, я знаю її багато років, ми часто спілкуємося з нею, але я не завжди розумію Тамару.

– Я вже впевнено вирішила, що ось допрацюю до свого дня народження, ще трішки залишилося, і піду на пенсію спокійно собі, – розповіла вона мені при зустрічі якось.

– Дачею займуся своєю нарешті! А то постійно часу не вистачало на неї. Буду читати багато, відпочивати, ягоду збирати, гриби солити. Собачку заведу якоїсь дрібної породи, я давно вже мріяла про це.

Маленьку породу якусь візьму, не кошлату. Буду з нею гуляти в парку разом. Працювати вже ні сил, ні бажання немає у мене зовсім. Та й взагалі, набридли вже турботи ці, потрібно давати дорогу молодим.

– Собачку хіба прогодуєш на цю пенсію? – відповіла я їй.

– Не знаю, Тамаро. Мене ось попросили з роботи піти, звільняють у нас людей, сама б я не пішла. Планувала працювати, поки ноги носять, зараз так складно усім, ціни ростуть не по днях, а по годинах, можна сказати. Без зарплати виживати не дуже легко в наш час, навіть без собачки.

– Так проживу як-небудь, – спокійно мені відповіла сусідка.

– У мене син є, врешті-решт. Я йому на Новий рік так і сказала – готуйся, мовляв, синочку мій єдиний. У цьому році на пенсію буду йти, сяду тобі на шию.

Інакше не вийде, вибач, на пенсію не сильно проживеш. Тисячі 3 в місяць буде мені давати син, мені і вистачить, я думаю. І на себе, і на собачку.

У 36-річного Миколи, сина Тамари, три дочки: молодшій доньці шість років, старші – школярки. Дружина Миколи, Поліна, не працює зараз, вдома сидить, займається дітьми своїми.

Різниця у віці між дівчатками зовсім невелика, і постійно у Поліни то зовсім крихітна дитина, то першокласниця, то чергова підготовка до школи.

Тільки останніми роками з дітьми стало їй трохи легше.

Але виходити на роботу Поліна, здається, і не збирається. Незважаючи на те, що у них з чоловіком кредит чималий, та й діти вже не немовлята.

– З трьома дітьми?, – сміється вона.

– Так я навіть повне право маю не працювати, поки молодшій не стукне чотирнадцять. А в цьому році у нас знову перший клас.

Поліна вдома робить все: готує, миє, прибирає, зустрічає дівчаток зі школи, допомагає з уроками, возить на гуртки і бере участь в усіх можливих батьківських комітетах.

Тим часом, грошей у них в сім’ї не так і багато – що, власне, не дивно при такій кількості людей, тим паче дохід у них дуже маленький. На необхідне вистачає, і все.

Платять кредит, їдять, більш-менш нормально одягаються – при цьому дуже часто молодші доношують одяг старшої, благо, дівчатка всі. Поліна в’яже, шиє, щось переробляє, комбінує і вигадує.

Раз на рік дуже бюджетно виїжджають вони кудись на відпочинок десь до моря, в недорогий приватний сектор.

Орендують маленький будиночок якийсь, готують самі, до моря йдуть пішки пів години – в загальному, всіляко економлять скрізь, де тільки можна.

І не тому, що жадібні, а тому, що грошей в обріз.

Ніяких, звичайно, заощаджень на чорний день у Зіни та Юрка немає. Якщо щось і виходить відкласти, найближчим часом все йде на затикання який-небудь чергової діри.

То пральна машина зламається, то кросівки дочки раптово стануть малі, то зуб у кого-небудь заболить, загалом таких непередбачуваних випадків в сім’ї дуже багато.

У таких випадках Поліна витрачає убогий запас грошей, який вдалося відкласти, або бере з накопичень, наприклад, на відпустку.

– Слухай, ну синові на шию сідати якось не дуже добре, – сказала я своїй сусідці, бо добре знаю ситуацію родини її.

– Тим більше твоєму, багатодітному батькові. Звідки він тобі гроші візьме? Він і так кінці з кінцями ледве зводить. Як він взагалі поставився до цієї ідеї?

– Так він нормально поставився до того, що я перед фактом поставила його, – продовжувала Тамара.

– Це невістка, Поліна моя, аж в обличчі змінилася, коли почула, що я на пенсію виходжу і прошу допомоги у свого єдиного рідного сина. Каже: “Тамаро Петрівно, це ви зараз серйозно, про 3 тисячі на місяць, або пожартували?

З якого дива ми вам повинні допомагати? Ми самі ледве тягнемо!” Ну, тут треба віддати належне, син мій шикнув на дружину-то. Каже: “Ну, взагалі ж мама нам допомогла непогано свого часу, віддала бабусину однокімнатну квартиру, невже не пам’ятаєш?”

У цій однокімнатній квартирі Микола й Поліна жили до самого народження другої дочки, а потім продали її і взяли в кредит нинішню квартиру, в якій зараз живуть, трикімнатну, досить таки хорошу, яку навряд чи змогли б собі дозволити з нуля.

– А я невістці так і сказала – якби однокімнатну квартиру я вам не віддала, могла б зараз здавати її, і не за 3 тисячі, які у вас прошу, а за всі 6 тисяч, а то і більше, я ще шкодую вас.

Ніякого горя б не знала. Мені одній цього вистачило б за очі. Так що, кажу, Поліночко, борги потрібно віддавати. Поки могла працювати – я працювала, ні у кого нічого не просила. Більше вже не можу.

Як вважаєте, сідати на шию до сина, коли там і так вже четверо – неправильно? Мати повинна якось сама? Бачить же, що син та його дружина зовсім не шикують, знає, що у них троє дітей. Ну живуть же якось інші пенсіонери, навіть з набагато меншою пенсією.

Чи, все ж таки, сусідка моя права, нехай син розщедрюється? Вона дійсно дуже допомогла їм, віддавши квартиру. А тепер настав час просити допомоги самої. Має право.

Я, звісно, дуже дивуюся, яка нагла моя сусідка. А, можливо, так і потрібно, жити трохи для себе, а не лише думати про дітей? От вийшла на пенсію – важко живеться на пенсію – допомагайте, давайте мені гроші. Як тут вірно вчинити?

КІНЕЦЬ.