Мені зараз 36 років, я наче жінка самодостатня, але зараз попала в таку ситуацію, з якою справитися не можу сама і мені, через це, дуже складно.

Справа в тому, що десь рік тому я розлучилася зі своїм чоловіком.

З Миколою ми жили досить таки непросто, він має складний характер. Завжди вважав, що раз він голова сімейства, то в усьому з ним потрібно радитися, навіть в найменших дрібницях.

А рішення моє завжди остаточне теж приймати він, так, як найбільша відповідальність на ньому, принаймні, він та вважав.

Хочу сказати, що в шлюбі ми з Миколою були 10 років.

Коли одружилися, він був хорошою людиною, підтримував мене у всьому, допомагав навіть у хатніх справах. Я вважала, що мені пощастило в сімейному житті і я буду з ним щасливою.

Живемо ми з Миколою в селі, самі розумієте, що роботи тут вистачає, але ми й працювали обоє з чоловіком, адже знаходимося недалечко від міста, щодня їздили не роботу.

Наші дітки обоє ходять в школу, тому я маю підлаштовуватися і під них. Адже, не зважаючи на роботу маю зранку все приготувати: і сніданок, і обід, щоб діти поїли, коли повернуться додому.

Микола ж останнім часом, коли повертається з роботи, годину попорається в обійсті і йде лежати, дивитися телевізор.

Я прошу його щось допомогти, але він вважає, що домашні справи вже мають бути на мені, адже він свої зробив.

Я пояснювала чоловікові, що вдома справ багато і без господарства, в нас кури, качки, свині, роботи вистачає і без того.

Адже я й їсти готую, перу, прибираю, уроки з дітьми, а діти на мені, та й в господарстві допомагаю, ніколи не ділю роботу на свою і його.

А останнім часом Микола геть змінився, став сердитим приходити з роботи, все йому не так, затримувався часто, я зрозуміла, що він когось зустрів, я це просто відчула, у жінок, хто з цим зустрічався, таке бувайте, повірте.

Лише сміливості сказати у чоловіка мені не було, він все перекрутив так, що розлучення захотіла саме я.

Тепер вся родина мене винує в тому, що ми розлучилися з чоловіком. Ніби то я в усьому винна, з’їла його, все мені не так.

А Микола так і не зізнався, що в нього є інша нікому, лише наодинці мені про це якось натякнув, що є краща за мене і йому з нею добре, і він нічого не втратить.

Я вирішила, що жити так далі не хочу. Подала на розлучення.

Ми жили в хаті, яка дісталася мені від батьків, а чоловік поїхав у місто, де ми працювали і став орендувати там квартиру, хоча батьки жили його в нашому селі, він міг жити з ними, але вирішив жити окремо, адже дійсно у нього таки хтось був.

Згодом я дізналася, що вони вже й проживають спільно, але чоловік перекрутив це так, ніби вони з тією жінкою після нашого розлучення зустрілися і всі вірили йому.

Але найгірше – чоловік просто перестав спілкуватися з нашими дітьми.

Микола спочатку пояснював друзям і знайомим, що це я не дозволяю йому, але ж це повна неправда.

Бачу, що діти тата люблять, це ж діти. Завжди запитують мене, коли тато до них прийде. А я не знаю, що йому сказати.

Якось мене не дуло вдома і старша донька набрала по телефону батька. Запитала, чому тато не приходить до них, вони з братиком скучили, хотіли б з ним гратися, спілкуватися, як раніше.

А Микола відповів, що в нього часу немає, бо мати подала на аліменти і тепер йому треба багато працювати, щоб гроші дітям віддати.

Я прийшла додому, а дитина мені каже:

– Мамо, а ти б не могла більше працювати, щоб грошей більше заробляти, щоб тато нам нічого не давав, не приносив тобі гроші, а просто приходив гратися до нас.

Мені так прикро, не знаю, як пояснити дитині, що я теж працюю, ще й їх виховання на мені. Я так і сказала, але донька дитина ще, все одно вона за татом сумує найбільше.

А якось мої діти були у батьків Миколи, вони раз в місяць можуть туди піти на пару годин, сказали дідусеві і бабусі, видно ті випитували у них щось, що дуже люблять тата, але жити хочуть з мамою.

Відтоді колишня свекруха онуків не кличе до себе. Але, що діти такого сказали? Наче тато їх кликав до себе?

Взагалі дивно виходить в житті, мати дітей вирішує подружжя разом, а при розлученні їх виховувати має лише мати.

Мені важко з дітками двома, адже працюю, іноді потрібно їх на когось залишити, або хворіють, а мені немає на кого.

Мама з татом живуть на краю села, я залишаю їх буває, але бачу, що їм важко, вони не дуже хочуть.

А чоловік зовсім не хоче брати участі в житті дітей, лише інколи старшій телефонує і вона братика кличе.

Мені сестра говорить, вона в столиці живе, що я сильна, я справлюся, потрібно пережити цей складний період.

Але мені найважче те, що в селі ще люди підтримують мого чоловіка. Мовляв я сама подала на розлучення через свої примхи, а чоловік тепер мусить працювати, щоб аліменти платити на двох дітей, тому часу в нього немає.

Я виходить ще й винна.

Я не знаю, як мені відпустити цю ситуацію. Як вмовити батька спілкуватися з дітьми, адже вони сумують за ним, люблять його і завжди чекають?

Я вже сумніваюся в усьому. Чи правильно я зробила, коли подала на розлучення?

КІНЕЦЬ.