Я заміжня, у мого чоловіка є хороший давній друг, він також одружений. Ми часто проводимо час усі разом, вчотирьох. Ми гуляємо, без напоїв не обходиться. Останніх років п’ять ми з другом чоловіка стали відчувати одне до одного симпатію. Останній рік це вже перейшло в бажання, а в останні пару місяців у потяг.

На тверезу голову ми контролюємо себе. Жодних зустрічей, листування, спілкування наодинці. Але варто випити і залишитися віч-на-віч, чинити опір і триматися стає дуже складно.

Хоча далі взяття за руку, обіймів та поцілунків не доходило. Тільки відверті листування про різні бажання та фантазії, але про почуття ми не говорили.

Одного разу він сказав, що здається закохався, але вірити сп’янілому я не стала. На тверезу голову стає трохи ніяково, і ми нічого не обговорюємо. Він зізнається, що не може так просто говорити про це. Як вип’ємо, намагаємося вирішити, що робити далі, але не можемо. Відчуття, що річ уже не тільки в міцних напоях, це просто, як каталізатор.

Він каже, що сам вже збентежений і, мабуть заплутався так, що запропонував переспати. Але для мене це вже надто в емоційному плані (близькість на один раз не прийнятнна, а майбутнього у нас не буде).

Нікому нічого ми не плануємо розповідати. Пити кидати також не плануємо. Почуття сорому за фактом не відчуваємо. Зради в цьому не бачимо. Зрештою сидимо і чекаємо, коли перегорить.

КІНЕЦЬ.