Серйозні непорозуміння з мамою мого чоловіка Євгена у нас, останнім часом, виникають досить часто.

Я зараз заміжня вдруге, так склалося моє життя.

Зараз я сиджу в декреті і свекруха моя постійно рахує скільки і куди я витрачаю гроші її сина, адже вона так і вважає, що це його гроші, бо заробляє він.

Чоловікові своєму теж мої витрати не особливо подобаються останнім часом, але Євген змирився, мовчить, намагається зрозуміти.

А його мама така людина, якій дуже потрібно все знати.

Вся справа в тому, що вперше я вийшла заміж майже 7 років тому.

Мій чоловік був сиротою, його виховувала лише одна старенька бабуся.

Через 3 роки його не стало, на жаль, і Тамара Андріївна залишилася зовсім одна.

Мені було тоді непросто, їй теж важко було.

Дітей у нас з першим чоловіком не було, тож у літньої жінки не залишилося зовсім нікого з рідні, лише я – єдина близька їй людина.

Ми бачилися з бабусею Тамарою, як я її називала, навіть коли я познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком.

Я не змогла забути її, адже вона дуже хороша людина і я собі поставила за мету, що ніколи її не залишу саму, а тим паче на старості років.

Роки минали дуже швидко, життя легше у бабуся Тамари, на жаль, не ставало, пенсія у неї невелика.

Коли я сама працювала, то завжди допомагала бабусі грошима, завжди старался підтримати у скрутну хвилину.

Від невеличкої суми моє життя важчим не стане, а стареньку ці гроші дуже виручали, вона могла собі купити чимало продуктів, або піти в аптеку.

Та й з’їздити допомогти літній жінці по дому мені було не важко.

Ми одружилися з другим чоловіком Євгеном, це був другий мій шлюб.

Його мати, моя свекруха, пустила нас жити в квартиру бабусі, своєї рідної матері.

Тимчасово, поки ми не візьмемо свою сласну квартиру в кредит.

Свекруха довго не знала про те, що я допомагаю бабусі Тамарі, звісно, я сама старалася приховати, що так роблю.

Дізналася вона про це зовсім випадково.

Я збиралася народжувати і була в стаціонарі, а телефон я випадково вдома забула.

Свекруха моя відповіла на дзвінок.

Телефонували мені якраз за оголошенням, яке я розмістила за кілька тижнів до цього.

Я шукала помічницю, яка б допомагала бабусі старенькій по господарству, адже їй зараз зовсім важко деякі речі робити самій, та й продукти їй потрібно комусь принести.

Мені ж не буде коли так часто до неї їздити, а бабуся майже перестала виходити з дому.

Після того, мені свекруха нічого не сказала до виписки, а вже вдома стала казати все, що думала:

– І кому ти зібралася 2 тисячі гривень щомісяця давати? І з яких цікаво грошей? Ти в декреті сидиш, цілими днями вдома, мій син на чужу людину має працювати?

Добре влаштувалася, тебе потрібно забезпечувати, дитину ще й якусь чужу стареньку бабусю.

Що вона зовсім одна залишилася?

Нехай у будинок для людей похилого віку йде. Раз доля така у неї. Та й соцпрацівник безкоштовно зобов’язаний допомагати таким людям.

Ось яке їй діло?

Гроші мого чоловіка.

Я з Євгеном поговорила, він був не в захваті, звісно, але зрештою погодився, що бабусю Тамару соромно залишати одну.

Я, в свою чергу, пообіцяла, що собі нічого зайвого не купуватиму, економитиму на всьому.

А свекруха все ходить і рахує.

– Куди їздили? До бабусі? Гостинці та гроші возили? Скільки на неї цього разу витратили?

Тепер свекруха про бабусю згадує нам щодня, постійно нею докоряє, наче вона її хліб їсть.

Навіть чоловік уже почав просити маму: годі вже рахувати наші гроші. Але ні, не здається.

Місяць тому дзвоню бабусі Тамарі, а вона телефон не бере, я захвилювалася, треба поїхати, мало що. Донька якраз занедужала і я вдома була.

Дзвоню мамі Євгена, прошу посидіти з онукою, щоб я до бабусі на годину пішла.

Свекруха ж моя все одно на пенсії, вдома сидить, до того ж скаржиться періодично, що внучку їй рідко довіряють.

– Не сидітиму, – заявила вона, – заради бабусі цієї не буду. У будь-якій іншій ситуації посиділа б з онучкою, але не за таких обставин.

Домовилась із сусідкою, доньку до неї відвела, поїхала до бабусі.

Виявилося, щоправда, що вона телефон поклала кудись, не знайшла, а він розрядився.

Я швидко повернулася, а свекруха вдома не сиділа, я приїхала, вона у нас, доньку від сусідки вже забрала.

Тут чоловік мій прийшов із роботи, перед ним мама черговий раз стала співати свою пісню:

– Дочку недужу на чужих людей залишила і поїхала до бабусі! Що ти за матір така?

– Поїхала, – кажу, – ви ж відмовилися сидіти з онукою. З бабусею все гаразд.

– Скільки це “все гаразд” може тривати? Скільки грошей віддано моїм сином туди? Ти не порахувала? Ти не забувай, ви тут не завжди будете жити, на майбутню квартиру скільки відклали? Мало! А могли б удвічі більше відкласти, якби не ця бабуся!

Я слухати не стала, пішла з донькою на кухню, двері зачинила.

Чоловік маму провів і каже:

– Мама попередила, щоб ми з’їжджали з її квартири, якщо ти допомагатимеш бабусі Тамарі. Вона сказала, що якщо в нас гроші для чужої людини є, то й на оренду квартири знайдуться для себе.

– А ти що сказав?

– Я сказав, що з’їдемо ми з цієї квартири, не питання.

Я навіть і не очікувала, що в мене такий хороший чоловік.

Ну раз так, то я зізналася Євгену, що три місяці тому бабуся Тамара мені свою квартиру подарувала, вже всі документи оформлені на мене.

– А те, що в нас накопичено, – сказала я чоловікові, – на гарний ремонт та меблі витратимо.

Чоловік погодився, був щасливий, що в нас тепер своя квартира є.

Але я йому щиро сказала, що свекруху доглядати на старості років не буду, хай так і попередить свою маму, хай сама думає про майбутнє своє на старості років.

Хоче квартиру комусь за догляд віддає, хоче платить гроші, адже мій чоловік її єдиний син, а я до неї ні ногою на порозі не з’явлюся.

Мені, звісно, шкода чоловіка.

Але хіба я не права?

КІНЕЦЬ.