От правду кажучи я зовсім не розумію тих людей, які, нічого не знаючи про життєві обставини людини, засуджують тих батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям і дідусям.

У них, хто б що не говорив, набагато більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей, і часу мають більше, щоб приділити рідній людині, вони гарно опікуються своїми внучатами.

Тим більше, якщо це зі згоди двох сторін, то чому б і ні? Чому б онукам не пожити з ними, якщо так добре усім?

Але, як виявилося, серед багатьох моїх знайомих, на жаль, знаходяться більшість тих людей, хто готовий засуджувати маму за те, що залишила дитину в селі, дуже шкодувати бабусю, навіть якщо вона щаслива поруч зі своїм онуком.

У моєму житті вийшло так, що мені все давалося дуже важко ще з молодих років. Я пішла навчатися в велике місто, виїхавши з селища міського типу, де жила все життя зі своєю мамою.

Вона, скільки я пам’ятаю, дуже хвилювалася за мене і за себе, адже залишалася вдома зовсім одна, а я одна подалася так далеко від дому.

А вже після закінчення навчання, я вирішила залишитися в місті, орендувала квартиру зі своїми подружками, щоб було дешевше.

Зустрічалися з хлопцями і в результаті одного роману я зрозуміла, що вже чекаю дитину.

Мій залицяльник відразу ж після того, як дізнався про це, зник, але найгіршим було те, що він відразу мовив, що це не його дитина, він у цьому впевнений. На той момент мені вже було 26 років.

Я приїхала до своєї мами, адже не знала, що маю робити далі, а вона мені була найріднішою людиною, яка завжди розуміла і підтримувала мене.

Ну а до кого ж ще – вона найрідніша людина.

Мама жодним словом не дорікала мені – сама колись щось схоже пережила в своєму житті: мій тато залишив її, проживши всього рік з нами разом, коли я була зовсім маленькою.

Правда, вони хоч одружені були, розлучилися, відтоді навіть аліментів від нього не було, і спогадів про нього ніяких у мене немає, лише одне фото.

Ось, мабуть моя доля тому і дуже схожа з маминою, але вона мене найкраще за всіх розуміє. У селищі спочатку всі сміялися наді мною – мовляв, повернулася додому з сюрпризом для мами та сусідів. Але я не зважала на них, і без того мала багато проблем.

Згодом я стала мамою маленького хорошого хлопчика, три роки його виховувала сама, поруч зі своєю мамою, яка в усьому мені допомагала і підтримувала нас обох.

А потім моя мама вийшла на пенсію. Вона відразу запропонувала мені, щоб я їхала за кордон на заробітки, знайшла гарну роботу та влаштовувала своє особисте життя.

А з внуком мама сказала, що впорається сама, вона хоче, щоб я не жила так як вона, щоб влаштувала своє життя і тоді буде щастя і мені і дитині, адже лише так я зможу забезпечити гарне майбутнє своєму синочку, а мама, поки має змогу, в усьому допоможе мені.

Я прислухалася до її поради і таки поїхала в Німеччину.

Влаштувалася на роботу, так само орендувала зі своєю знайомою житло, залишала собі трохи на проживання, а решта мамі своїй з дитиною відсилала, хоча вона і не просила у мене нічого.

Потім познайомилася з чоловіком, і ми стали разом жити, у нього квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз місця вистачає, головне, що є дах свій над головою і гроші нікому віддавати не потрібно за оренду житла.

Щоб забрати сина питання не стояло, внук обожнює бабусю, він дуже звик до неї, а вона сама бачить сенс життя тільки в ньому, вони добре ладнають, а я можу заробити гарну копійку, хоча на чужині далеко від найрідніших людей.

Забирати дитину від звичного йому середовища ми вважаємо неправильним. Я приїжджаю до них, хоча зовсім не часто, на жаль, звичайно: у відпустку або довгі свята. А бачитися можна кожен день і так по смартфону. Ми багато розповідаємо про своє життя.

Здавалося б – ну кому заважає вся ця сімейна ідилія? Ні, людям рота не закриєш!

Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною. Але гірше стало, коли син в тому році пішов в школу в 1 клас.

Вся колегія вчителів, аж до директора обурювалася, як це так: мати залишила сина на бабусю і забула про нього зовсім.

Мода якась пішла зараз, всі люблять сварити матерів, у яких діти у бабусь, а самі поїхали кращого життя шукати.

Раніше це вважалося нормальним, і діти росли щасливими, навпаки, батьки онуків на все літо привозили до дідусів і бабусь, адже самі постійно працювали.

Хіба це краще, коли ці багаті сучасні дами кидають дітей на незнайомих нянь, а самі до ранку в клубах? Я залишила на рідну бабусю, яка дуже любить наше дитятко.

Мама моя права. Але кожен раз, коли я говорю, що сина з трьох років виховує моя мама, на мене косо дивляться усі люди.

Всі чекають від мене якихось зізнань і каяття, скарг на минуле життя, пошуків своїх помилок, що я маю зізнатися в тому, що помилилася. А мені нема на що скаржитися – у нас у всіх все добре – я заробляю гроші, поки є змога, а мама сидить вдома, доглядає онука. А ось те, що я хочу влаштувати своє особисте життя, то невже тут є щось погане, чи я до кінця маю бути самотньою людиною?

І ось тоді і з’являються плітки! Багато жінок не люблять своїх дітей так, як я свого рідного синочка. Я майже усі гроші їм в село віддаю, своїм рідним людям, мама відкладає нам на майбутнє, вже чималу суму відклала. А я мрію заробити гроші на квартиру, продати мамину хату і купити в місті житло.

А вони лише гарні фото виставляють у соцмережах, як вони гуляють разом зі своїми щасливими дітьми. А самі такі всі гарно одягнені та нафарбовані. Я не віру, що у них все так ідеально, таке щастя мають одиниці.

Хіба я погана мати? Хіба щось недобре роблю?

КІНЕЦЬ.