Я закохався в дівчину з села, але батьки сказали, що вона сором для нашої родини. Надя нічого поганого їм не зробила, вона просто виросла не там, де вони вважають “престижно”. Вона чесно сказала, що її батьки вирощували буряки й жили скромно. А мої зреагували, ніби я привів додому когось із середньовіччя.

Тепер я стою перед вибором: або їхня гордість, або моє щастя. І що найгірше – я вже не впевнений, чи маю сили пояснити, що те, чого вони так цураються, мене насправді притягує.

Надя з’явилась у моєму житті несподівано, якось так природно, що я спершу й не надав цьому значення. Прийшла до офісу стажуватися, тиха, трохи незграбна, але з тією впертістю, яку або не люблять, або закохуються безповоротно.

Я ж, Василь, до того моменту вважав себе чоловіком із “вимогами” – вища освіта, правильна дикція, мінімум родинних “тарганів”. І найголовніше – жодного села. Бо мій тато й досі не може пробачити дідові ту “недолугу хату з нужником надворі”, де він народився.

Мене ж із дитинства програмували на одне – тримайся подалі від усього, що пахне землею. У прямому й переносному сенсі. Якщо дівчина згадувала щось про город – все, шлагбаум. Якось одна моя колишня згадала, що її баба вирощує часник. Мама потім тиждень мовчала. Показово.

Але Надя… Надя була з тих, хто не виправдовується. Просто робить. Вона не приховувала, що з Івано-Франківщини, з маленького села біля Долини.

І що їх троє дітей, і що в батька стара хата, і що мама доїла корову до п’ятдесятки. Вона казала це з такою гідністю, що я спершу сприйняв це як гру. Мовляв, випробовує – витримає чи ні пан інженер? А потім зрозумів – ні, це її правда. І в цьому щось було… щире, справжнє, живе.

– А ти що, жодного разу не сапав буряки? – спитала вона, коли ми вже десь на третє побачення сиділи з кавою в центрі міста.

– Ага. Якось вижив без цього. – скривився я.

– Мама казала, що це не для нашої родини.

Надя засміялася. Не з мене, а просто так, легко.

– А я он завдяки бурякам на бюджет вступила. Тато продав два вози на базарі, пам’ятаю. Казав, що науку треба підпирати своїм потом.

– Це звучить як зі старого роману, – зітхнув я.

– А ти знаєш, Василь, у старих романах більше честі, ніж у нових. От ти, наприклад, уже стидаєшся розповісти своїм, з ким зустрічаєшся.

Я аж пирхнув.

– Ні, ну не стидаюсь, просто… складно.

– Бо я з села?

– Не тільки… Точніше… Так. – я похилив голову.

Це була п’ятниця. Батьки покликали мене на вечерю. Я відкладав ту зустріч, як міг. Мама вийшла у своїй фірмовій блузі кольору шампані, тато підрізав вуса. Сіли за стіл, і я вже знав, до чого воно йде.

– Ну, Васильчику, – почала мама після першої ж ложки борщу, – а хто твоя обраниця? Ти ж не юнак, щоб по кафе бігати.

– Надя. Ми разом працюємо.

– А звідки вона родом? – уточнив тато, клацаючи виделкою по тарілці.

– З-під Долини, – відповів я, стараючись не дивитись ні на кого.

Настала тиша. Неприємна. Така, що навіть холодильник наче притих.

– І тобі… нормально з цим? – спитала мама.

– А що саме з цим? Що вона розумна? Що добра? Що щиро сміється, а не грає роль?

– Не перекручуй, – холодно кинула мама. – Я просто не хочу, щоб ти зробив помилку.

– Помилку? Ага. Бо родичі Наді не вивчають французьку? Не мають квартир у Львові?

– Не треба злісно, Василю, – втрутився тато. – Але село – це… воно не стирається. Це гени. Це побут. Ти розумієш, що вона не впишеться?

Я вставав. Я не витримував.

– А ви впишетесь у моє життя, якщо я не зможу більше дихати без неї?

Вони мовчали. І я пішов.

Надя чекала мене у кав’ярні. Побачивши мене, вона відразу зрозуміла.

– Ну що? – спокійно спитала.

– Вони… не підтримують. І не зрозуміють.

– Знаєш, я думала, що мені буде боляче. А не боляче. Просто байдуже. Бо я не з ними хочу жити. Я з тобою.

– А якщо я не витримаю?

– Ну, тоді значить, ти мене не любиш. Все просто.

Я не спав тієї ночі. Дивився на стелю і крутив у голові все, що почув. У мене ніби змагалися два голоси. Один – голос батьків, вишколений, правильний, мов репетитор із французької. Інший – голос Наді. Справжній. Як голос землі, який не зразу чуєш, але який пробуджує в тобі щось глибше.

І я зрозумів. Мене тягне до землі. Бо там – правда. Там – вона.

Тепер ми з Надею разом знімаємо маленьку квартиру. Вона привезла трохи закруток від мами – і влаштувала “сільський стіл”. А я навчився чистити буряки – й не вмер.

З батьками я майже не спілкуюся. Вони зробили свій вибір – і я свій.

Але, може, ще прийдуть до тями.

Бо якщо любов – це справжнє, то що тоді фальшиве?

Скажіть мені чесно, друзі, ви коли-небудь стидалися свого коріння? І чи мали ви сили відстояти своє “так”, коли весь рідний світ кричав “ні”?

Джерело