Я зайшла в хату й отетеріла. На старенькому дивані, підклавши під спину подушки, лежала мама – бліда, зморена, з втомленими очима.

А поруч, на табуретці, що аж рипнула під його вагою, сидів мій брат, Олег. Він, як завжди, у дорогому костюмі, із зачіскою, яку, мабуть, укладали найдорожчі перукарі міста. На його годиннику виблискували золоті стрілки, а мешти сяяли так, ніби тільки-но з магазину.

– Ось, синочку, – мама простягла йому тремтячою рукою 2000 гривень.

– Це за ті продукти, що ти мені привіз. І за ліки. Вони, мабуть, дорогі…

Я різко перевела погляд на ту саму «допомогу», що стояла в кутку. Один пакет із супермаркету: кілька яблук, крихітний шматочок сиру, пляшка кефіру й дорогий темний шоколад, який мама ніколи собі не купувала.

– Візьми, синочку, – слабким голосом повторила вона. – Не хочу, щоб ти витрачався. В тебе ж родина, діти…

І знаєте що? Олег узяв. Не вагаючись, не соромлячись, узяв із немічних материнських рук ці дві тисячі й, не моргнувши оком, сховав їх у гаманець.

Мене аж затрусило від злості.

– Ти що, серйозно? – гаркнула я.

– Ти справді візьмеш ці гроші?!

Брат, навіть не підводячи очей, спокійно відповів:

– А що такого? Я ж справді витратився.

– На яблука?! На цей сир?! Ти взагалі чуєш себе?

Він знизав плечима:

– Там ще шоколад.

– Ой, дякую, добродію! Шоколад за мамині гроші купив! – я відчула, як у горлі стає клубок. – Ти ж не бідуєш! Ти ж маєш гроші!

Олег глянув на мене так, ніби я несла якусь нісенітницю.

– Ну ти ж із нею живеш, це твій обов’язок. Я допомагаю, як можу.

Я відчула, як у мені закипає лють.

– Олег, ти маєш машину за мільйон, дружина твоя кожен тиждень у бутіках оновлює гардероб! І ти, дорослий чоловік, береш у мами останні гроші?!

Він зітхнув, ніби я його стомила.

– Вона ж сама дає. Що я мав робити?

– НЕ БРАТИ! – не стрималася я.

Мама затремтіла й мовила тихенько:

– Дітки, не сваріться…

– Мам, ти розумієш, що це ненормально?! – я повернулася до неї. – Він має все, а ти йому останнє віддаєш!

– Він же мій син… – прошепотіла вона. – Йому ж теж нелегко…

Я мало не розсміялася. Нелегко? Йому? Він приїжджає раз на місяць, щоб забрати гроші в матері? Це не допомога, це грабунок!

Олег усміхнувся самовдоволено.

– От бачиш. Вона сама так хоче.

– Ти не маєш сорому! – я дивилася йому просто у вічі.

Він знизав плечима:

– Не бачу в цьому нічого поганого.

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Це був момент, коли я зрозуміла: він уже не зміниться. І що б я не сказала, мама завжди його виправдовуватиме.

– Гаразд, – я вдихнула глибоко. – Тільки знай: наступного разу ти не отримаєш ані копійки. Я не дозволю.

Олег криво посміхнувся, встав і попрямував до дверей.

– Як знаєш, – кинув він на ходу. – Я й так не наполягав.

Двері грюкнули.

Я сіла біля мами й узяла її холодну руку в свою.

– Мам, чому ти йому так дозволяєш?.. Чому він для тебе – головне, а я… Я ж теж твоя дитина.

Вона погладила мене по щоці, змучено посміхнувшись.

– Ти сильна, доню. А він… Він інший…

Я мовчала. Бо не знала, що сказати. Бо зрозуміла, що мама ніколи не побачить різницю між нашими ролями. Що я – просто та, хто поруч. А він – той, кого вона чекатиме все життя.

І від цього було боляче.

Як мені поводиться в такій ситуації? як не зірватися?

Джерело