Все почалося три роки тому. Ми з Артуром хотіли дитину, але нічого не виходило. Всі ці обстеження, консультації з лікарями, рекомендації, графіки – вони тільки додавали напруги.

Щоразу, коли тест показував одну смужку, я відчувала, ніби падаю в прірву. Артур спершу підтримував мене, та з часом став холоднішим. Його вечори в офісі затягувались, телефонні дзвінки – уривчасті й сухі. А потім я помітила чужий аромат на його сорочці.

Я не питала. Просто відвернулася. Мені здавалося, що якщо я зосереджуся на нашій меті – народженні дитини – все інше стане несуттєвим. Я виправдовувала його поведінку тим, що він теж втомлений і пригнічений.

– Я стану мамою! – вигукнула я одного ранку, не вірячи своєму щастю. Тест нарешті показав дві смужки.

Артур був у захваті. Він носив мене на руках, дарував квіти, говорив, що я найкраще, що сталося в його житті. І я вирішила забути все, що мене колись мучило. Я вірила, що це був просто важкий період, і тепер у нас буде щаслива сім’я.

Коли народилася наша донька, Артур змінився ще більше. Він був ідеальним батьком – турботливим, уважним, люблячим. Наше життя стало таким, яким я мріяла.

Але одного дня все зруйнувалося. Це був звичайний літній вечір, коли ми прийшли до Соломії та її чоловіка на вечерю. Я зайшла на кухню допомогти нарізати овочі й почула слова, які перекреслили мою ілюзію.

– Я думаю, що вона не повинна була про це знати. Якби тоді Оксана дізналася, що Артур їй зраджує, вона б не мала цього щасливого життя зараз, – сказала Соломія комусь у слухавку.

Я отетеріла. Світ почав хитатися під ногами.

– Що ти сказала? – мій голос звучав глухо.

Соломія різко обернулася, її обличчя стало білим, як полотно.

– Оксано… – вона спробувала щось сказати, але я вже все зрозуміла.

Вона знала. Весь цей час вона знала, що Артур ходить наліво. І мовчала. Вона не сказала мені правди, не дала можливості зробити вибір. Я почала згадувати ті місяці: його відстороненість, відсутність пояснень, її дивний вираз обличчя, коли я скаржилася їй на наші проблеми. Вона все знала, і вона мені брехала.

– Чому ти це приховала від мене? – я ледь стримувала сльози.

– Я хотіла тебе вберегти, – Соломія стишила голос.

– Якби ти дізналася тоді, ти б пішла від нього. А зараз у тебе є сім’я. Ви щасливі.

Я дивилася на неї і не могла повірити. Вона виправдовувала себе тим, що нібито зробила для мене добро. Але хто вона, щоб вирішувати за мене?

Артур теж зізнався. Плакав, клявся, що це була помилка, що він не знав, як впоратися зі стресом. Що це було лише один раз. Я не хотіла чути подробиць. Я не хотіла нічого знати. Я просто стояла і не могла вирішити, що робити.

Чи варто руйнувати те, що ми побудували? Чи варто жити з тим, хто обманув мене в найважчий період мого життя? Чи має значення ця зрада, якщо зараз у нас є прекрасна родина?

Я не знаю, як правильно. Я пробачила Артура, але я не змогла пробачити Соломію. Вона вирішила за мене, позбавила мене права знати правду. Я більше не можу їй довіряти.

А тепер хочу запитати вас: чи Соломія вчинила правильно? Чи мала вона право приховати від мене правду, якщо вважала, що це збереже мою сім’ю?

Чи варто було мені знати тоді, навіть якщо це могло б усе зруйнувати?

Джерело