Мати й донька вщент посварилися прямо на весільному торжестві, і все через дріб’язкову причину: Марія Дмитрівна добряче перебрала міцних напоїв й почала поводитися вкрай непристойно.

Свого зятя, Андрія, вона з першого погляду не прийняла, голосно заявивши, що все життя мріяла, аби її єдина донечка вийшла заміж за заможного олігарха.

— Ти поглянь на себе! Хто ти такий?!

— Марія Дмитрівна тикала пальцем у збентеженого нареченого.

— Якийсь там комбайнер..

— Мій син — бульдозерист! — рішуче втрутилася в розмову сваха.

— І я в цьому нічого ганебного не бачу! Вибачте, що ми не з родини олігархів! Тільки от не кожен олігарх захоче таку тещу!

Обличчя матері Наталії спотворилося, вона стала нервово водити губами з боку в бік.

— Це вже не ваша справа! — вигукнула вона на Світлану Юріївну.

— Ваш син не олігарх, тож не треба тут корчити із себе щось!

— Маріє, досить!

— Павло Миколайович, колишній чоловік Марії Дмитрівни, котрий приїхав на весілля єдиної доньки, спробував угамувати жінку.

— Своєю молодою дружиною командуй, а не мною! — огризнулася вона на Павла Миколайовича.

— Не рідня, а якась гидота! Моя донька в бідності житиме…

Наталя не змогла більше терпіти такої ганьби. Міцно схопивши матір за руку, вона потягла її до виходу.

— Пусти! — Марія Дмитрівна несамовито закричала, намагаючись вирватися, чим привернула увагу всіх присутніх гостей.

— Я не хочу тебе бачити! — гаркнула на неї донька і штовхнула з такою силою, що й сама не втрималася на ногах і впала на підлогу.

Марія Дмитрівна, усвідомивши наслідки своїх дій, тут же кинулася до виходу й вискочила за двері.

Через поведінку цієї жінки весілля було безнадійно зіпсоване. Наталя так сильно засмутилася, що дала собі слово: ніколи не пробачить матері такої ганьби.

Марія Дмитрівна й сама не виявляла бажання спілкуватися ні з донькою, ні з зятем.

Вона «залягла на дно», дізнаючись усі новини від родичів, які все ж підтримували зв’язок із Наталею.

Через півтора року до Марії Дмитрівни раптом докотилася звістка: вона стала бабусею. Жінка вирішила скористатися цією нагодою і зателефонувати доньці, щоб привітати з такою важливою подією.

Однак перед цим вона набрала номер колишнього чоловіка, щоб дізнатися, чи знає він про те, що став дідусем.

— Знаю, точніше, чув, — роздратовано пробурчав Павло Миколайович.

Марія Дмитрівна одразу зрозуміла, що чоловік не спілкується з дочкою, що було їй на руку.

— То що ж ви з нею не поділили? — поцікавилася колишня дружина.

Павло Миколайович коротко розповів, що посварився з Наталею через те, що не зміг приїхати на виписку онучки.

Того дня якраз святкували іменини його молодої дружини, тому чоловік не міг розірватися й залишився вдома.

Донька на нього смертельно образилася і перестала не просто спілкуватися, а ще й заблокувала його скрізь, де тільки могла.

Звістка про сварку батька з донькою неабияк потішила Марію Дмитрівну. Купивши онучці маленький костюмчик, жінка викликала таксі й поїхала в гості до родичів, яких не бачила з дня весілля.

Андрій і Наталя не очікували побачити Марію Дмитрівну, тому, сторопівши, впустили її до будинку.

— Я з гостинцями! — промовила жінка, сунувши зятю пакет із фруктами.

— Тільки їх треба швидко їсти, а то зіпсуються. Де моя внучечка? — додала вона і майстерно перевела розмову на іншу тему.

— Спить, — розгублено відповіла Наталя, не знаючи, як реагувати на слова та неочікуваний візит матері.

— Вибачитися не хочеш?

— За що це? — насупилася Марія Дмитрівна.

— Чим же я знову вам не догодила?

— Я про весілля…

Жінка закотила очі, зрозумівши, що йдеться про ті її слова, сказані на весіллі.

— Ще через сто років згадали б. Де моя красуня?

— Марія Дмитрівна знову спробувала уникнути прямої відповіді.

— Мамо, тобто ти вважаєш, що вчинила абсолютно правильно? — сердито запитала Наталя.

— Ой, навіть не починай, – поморщилася жінка, – ніби ти чимось краща за мене. Ти вибачилася перед батьком?

— За що?

— За те, що посварилася з ним у пух і прах через якусь дрібницю. Але ж людини вже немає, хочеш-не хочеш, не повернеш назад, – на автоматі випалила Марія Дмитрівна.

Наталя від несподіванки впустила з рук кухоль, який тут же розбився вщент.

— Що значить, не повернеш? – напівшепотом перепитала донька і розгублено глянула на матір.

— Нема більше його, – Марія Дмитрівна настільки увійшла в образ, що базікала все підряд, не замислюючись про наслідки.

— Як це? Коли? – Наталя намацала позаду себе стілець і повільно опустилася на нього.

— Ось так! Учора мені його дружина телефонувала, грошей просила, а звідки вони в мене? – поскаржилася жінка і навіть пустила скупу сльозу.

Вона сама не знала, навіщо це робить, але говорити доньці правду про те, що вона пожартувала, було вже пізно.

— Ой, так?! Треба допомогти. Я з маленькою дитиною не зможу поїхати, – замʼялася на місці Наталя. – Скільки потрібно?

— Вона не говорила, – знизала плечима Марія Дмитрівна.

— А що трапилося? – стривожено поцікавилася в матері донька.

– Тато не скаржився на здоров’я…

— Серце, що ж іще може бути? – важко зітхнула жінка, і їй навіть здалося, що вона перестаралася.

– Треба було спілкуватися, а не блокувати в усіх мережах.

— Ти й це знаєш? – сердито насупилася Наталя. – Я не спілкувалася з татом, зате у вас, дивлюся, прекрасні стосунки.

Марія Дмитрівна посміхнулася і винувато опустила очі в підлогу, розуміючи, що забрехалася.

— Скільки потрібно? У нас є деякі збереження. Тисяч п’ятнадцять тільки зможу, – задумливо промовила Наталя, намагаючись пригадати, чи можна ще знайти зайві кошти без шкоди для своєї сім’ї.

—- Вистачить, у нього молода дружина є, нехай вона про це і дбає, – усміхнулася жінка.

— А ти поїдеш з ним прощатися? – Наталя на ватних ногах піднялася зі стільця.

— Ні, перешлю гроші, і все, – діловитим тоном промовила Марія Дмитрівна.

Дочка принесла кошти і віддала їх матері, яка після цього почала збиратися додому.

— Ти ж усього дві години в нас побула, – здивувалася Наталя.

– Практично онуку й не бачила…

— Я потім приїду, – пообіцяла Марія Дмитрівна і, викликавши таксі, поїхала додому.

Через два дні молодій матері зателефонував Павло Миколайович. Він місця собі не знаходив після того, як колишня дружина нагадала про те, що в нього є онука.

Побачивши, що дзвінок йде з номера батька, Наталя вирішила, що телефонує його молода дружина.

Однак ледь не впустила з рук телефон, коли почула голос Павла Миколайовича.

— Ти живий? – з надривом запитала донька.

— А як має бути? – розсміявся у відповідь чоловік.

— Мама взяла в мене гроші на твої поминки, – ошелешила Павла Миколайовича Наталя. – Нічого не розумію…

Домовившись із батьком і переконавшись у тому, що він живий, дочка почала телефонувати Марії Дмитрівні. Як і очікувалося, жінка на дзвінок Наталії не відповіла і на зв’язок не виходила.

З’явилася вона як ні в чому не бувало тільки за два роки. Марія Дмитрівна знову приїхала з подарунком для внучки з незворушним виразом обличчя.

Однак дочка чудово пам’ятала про її обман, тому відчинила двері й одразу ж зачинила їх перед носом матері. Прощати її брехню вона не збиралася.

І такі “матері” бувають…