Я з дитинства любила готувати. Вже у першому класі я годувала батьків супами власного приготування. А за кілька років на мамин день народження гості дивувалися моєму торту “Пташине молоко”.

На роботі колеги дивувалися, коли куштували мої запіканки, пироги та кекси. Навіть звичайна каша у моєму виконанні була чарівною, адже я завжди додавала у просту страву якийсь пікантний інгредієнт. І жодного разу не прогадала! В мене чуття!

Мені пророкували люблячого чоловіка, який божеволітиме від моїх шедеврів. Але справдилося це лише наполовину. Чоловік, мій, був люблячий, але їжу вважав за краще їсти зовсім іншу.

Антон категорично відкидав чудові соуси, над якими я чаклувала годинами, щоб досягти досконалості. Коли я полила йому рис своїм шедевром “Буржуа” з тонким кисло-солодким присмаком, він гидливо скривився.

– Зайчику, а дай мені майонез краще! І прибери цю гидоту!

Як мені було прикро. Наступного дня я приготувала йому суп Том-ям, як його подають у Таїланді. Антон скривився:

– Кохана, а нема просто борщу? Чи бульйону хоч із курки?

Ми не могли знайти спільну мову повністю. В нас було взаєморозуміння повне, окрім харчових уподобань. Він категорично не хотів їсти те, що готувала я.

Коли мені вдалося досконало освоїти навичку приготування домашньої ковбаси, я подала Антонові чудові бутерброди. Хліб спекла сама на кукурудзяному борошні. Я мало не розплакалася, коли на обличчі чоловіка я побачила огиду.

– Дай мені нормальний хліб із сиром! І не готуй свої “делікатеси”, будь ласка! Я все одно їх не їм.

Його слова були мені як ніж по серцю. Я любила готувати найбільше у світі. І мріяла подавати свої салати, супи та гарніри коханому.

А він ніс верне!

Антон вважав за краще грубу гастрономію. Його мати готувала звичайну класику радянської їдальні – гороховий суп, борщ та розсольник. Гречка з котлетою, пюре з куркою, риба та рис – все це готувалося без душі. Жодних соусів, приправ!

Якось у нас вдома мали зібратися друзі чоловіка. Чоловіки планували веселою компанією подивитись футбол. Я сказала, що із задоволенням проведу вечір із подругами.

– Чудово, кохана! Бажаю тобі добре відпочити. Тільки не думай нічого нам готувати. Ми дорослі мужики – самі розберемося!

Я кивнула, але все одно вирішила зробити сюрприз. Поки чоловік був на роботі, я наліпила пельменів із мармурової яловичини. Спекла піцу на своєму фірмовому тісті. А ще зробила чудовий грецький салат, але за оригінальним рецептом – з кедровими горішками.

Був вихідний. Чоловік відпустив мене гуляти на всю ніч. Але я розуміла, що вже о першій ночі друзі його розійдуться, а він ляже спати. Тому після опівночі приїхала додому, відчинивши двері своїм ключем.

Настрій був чудовий. Я знала, що приготовані мною пельмені, піца та салат були зметені начисто. Так було завжди, коли я носила делікатеси на роботу. А вранці на мене, безперечно, чекали компліменти від коханого чоловіка.

Може, одразу приготую йому щось на сніданок? Запечу шарлотку з яблуками, родзинками та сливовим джемом? Чи зварю манну кашу за фірмовим рецептом – із полуничним пюре?
Я пройшла на кухню і натрапила на сміттєві пакети. Що вони могли викидати у такій кількості? Пивні банки?

Побачивши вміст пакетів, я розплакалася. Там було все, що я приготувала. Мою піцу ніхто навіть не скуштував! І навіть пельмені з мармурової яловичини теж були утилізовані.

Вранці я збиралася серйозно поговорити з Антоном. Він, мабуть, вже зрозумів, що я бачила сліди його жахливого злочину. Але на обличчі чоловіка не було ні тіні каяття.

– Нам треба поговорити, – похмуро сказав він.

– Та вже треба, ти вчинив просто жахливо! Я чекаю хоч якихось пояснень! – Зажадала я і жалібно схлипнула. Сльози знову покотилися по щоках.

– Ми розлучаємося. Я так більше не можу. Я багато разів казав, що терпіти не можу твоє куховарство. Але ти наполегливо годуєш мене цим жахом! – обурено казав Антон.

Я була в шоку. Цього не могло бути. Всі! Абсолютно всі захоплювалися блюдами, які я готую. І тільки він нехтував навіть куштувати моє куховарство.

– Мені було соромно перед друзями. Коли вони прийшли, тут все було заставлено цією мерзенною піцею. Всюди стояв запах огидних пельменів. Пора б вже визнати, що ти гидко готуєш, – кипів чоловік.

Напевно, я могла б пообіцяти йому, що більше ніколи не готуватиму йому. Але серце душила страшна образа.

За кілька днів Антон подав на розлучення. Я йому не перешкоджала, навіщо мені чоловік, який не цінує мою турботу? Нічого, я зустріну такого ж гурмана, як і я.

КІНЕЦЬ.