Я з багатодітної родини (7 дітей, батьки та бабуся). Якщо чесно, мені соромно писати тут про своїх батьків, адже я їх люблю. Але, на даний момент мені потрібна порада. Батьку 46 років, а мамі 42. Коли тато працював, мама сиділа вдома.

Коли я була у 9 класі, тато захворів і мамі довелося працювати на полі. Оскільки я навчалася в іншому місті, моя сестричка допомагала мамі теж (вона навчалася у 7 класі). А потім у 10 класі вона покинула школу і пішла працювати до кондитерського цеху, за нею і третя сестра покинула школу теж у 10 класі. Батьки обіцяли їм, що коли вони будуть мати гроші, допоможуть вступити до коледжу. З того часу минуло 5 років, тепер вони про це навіть не думають, а вимагають, щоб вони вийшли заміж.

Щодо мене. Може, я вчинила егоїстично, що не покинула школу, а закінчила із золотою медаллю та вступила на бюджет. Коли стипендії не вистачало, сестри допомогли, зізнаюся. Тоді обіцяла собі, що оплачу їхнє навчання. Півтора роки тому я вступила до магістратури за кордон на стипендію. Але треба було купити квиток на літак.

Коли я про це розповіла батькам, замість того, щоб підтримати, вони почали мене лаяти, щоб я відмовилася від гранту, що не мають грошей, щоб купити квиток. Потім почали лаяти мене, що я не допомагаю сім’ї, що я не працюю, а ось сестрички молодці працюють, щоб сплатити кредит та борги, мовляв, у них багато дітей. Вибачте, може, я не права, але ніхто не змушував їх народжувати стільки дітей, якщо не зможуть їх забезпечувати.

Так, я люблю своїх братів та сестер, душу віддам за них. Але хіба не батьки мають утримувати дітей, доки вони не виростуть? Чому я мала відмовитися від навчання, чому мої сестрички покинули школу? Чому ми маємо працювати, думати про борги, платити кредити?

Добре, деякі кредити були взятя, щоб купити нам телефони. Окей, без проблем, ми платимо. Чому вони від нас вимагають, а самі сидять удома? Мовляв, немає здоров’я. А їсти м’ясо тричі на день, готувати їжу, піти на весілля, день народження, лаятися з кимось, то є сили та здоров’я? А підтримати дітей, коли вони хочуть досягти мрії, немає.

Мій дядько щороку купує моїм братам та сестрам шкільне приладдя. Щоразу відправляє батькам гроші, а вони щоразу хочуть, щоб він дав більше. Як тільки він почув, що я вступила на грант, він купив мені квиток на автобус та літак. Мені було соромно, дуже. Але я змушена була брати в нього гроші.

Ось так я навчаюсь вже пів року і половину своєї стипендії віддаю батькам, сестрички теж заробляють. Тепер, коли ми вирішили припинити фінансування, батько та мати сказали: «А що ми їстимемо?». Не знаю, чи правильно я роблю, але я вирішила, що збиратиму гроші сама, щоб оплатити навчання сестричкам, і щоб вдома зробити ремонт.

Коли я їм про це сказала, вони образилися. Не знаю, напевно, думають, ось пів року лише давала гроші і вже не хоче. Але, у мене теж є свої проблеми, потреби, тим більше мені лише 21 рік. І я ніколи у них не просила грошей на навчання, сама вчуся. Я не розумію, що вони хочуть від мене, як вони наважаться вимагати від мене, від нас усіх грошей.

Мені шкода, моїх братів, вони ж маленькі. Хочу їх забезпечувати. Але цього разу сказала, щоб батьки самі пішли працювати, і що нам неважливо, голодуватимуть вони чи ні. У нашій країні традиції суворо дотримуються, діти мають шанувати батьків тощо. Тому мене мучить сумління.

КІНЕЦЬ.