— Доброго ранку сонечко! Найкраще, найдобріше. — мама сіла до мене на край ліжка і погладила по голові. — Який ти в мене вже великий. Майже дорослий чоловік. З днем ​​народження, Павло.

Мама поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку.

– Дякую. – Я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати.

Сьогодні 17 червня і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підстрибнув на ліжку. Новий модний телефон.

Про таке я навіть не мріяв! Два тижні тому на пробіжці у парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому світі просто якийсь жах. Тепер потрібно відновити всі номери та зателефонувати друзям.

– Пашо, бабуся дзвонила – пролунав голос мами з кухні – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй.

– Добре мамо, зараз.

Розібравшись із телефоном я почав по пам’яті набирати номер бабусі. Виклик пішов…

Любов Сергіївна доживала свій вік у старенькій хатці на краю села.

– Вже 80 років незабаром виповниться. Навіщо живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як бог забрав. А рік тому дочка, зять та п’ятнадцятирічний онук Павло загинули в автомобільній катастрофі. — баба Люба, як завжди, розмовляла сама з собою. – Навіщо живу? Кому потрібна?

Ні родини, ні рідні. Сусіди радять у місто перебратися, від дочки квартира там лишилася. Велика, трикімнатна… Тільки навіщо мені там сидіти одній. На людей тільки з балкона й подивишся…

А от тут хоч повітря. Курочки. Сусіди знову ж таки, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. З життя йти треба у рідних стінах. Стара я вже місце проживання міняти.

На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Любов Сергіївна за звичкою заряджала апарат, хоча дзвонити їй не було кому. Ось уже рік мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь не відомий.

– Алло…

— Бабусю, привіт! – пролунало в трубці. — Пробач, що не дзвонив давно. Це мій новий номер. Я старий десь втратив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся.

Любов Сергіївна притиснула руку до грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях защеміло.

-Пашенька, онучок, це ти? — прошепотіла бліда баба Люба.

– Звичайно, я! Хто ще?

– Продовжувала говорити слухавка

– Ба, пробач що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюсь, намагаюся. І весь час щось заважає.

— Пашенько, онуче, як ти там? — уже плакала в телефон Любов Сергіївна — Я вже зібралася до вас. Та кіт Барсік тримає. Старий він уже. Кому без мене тут потрібен буде?

– Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся куди мені вступати, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся.

— Пашенько, рідненький мій. Дякую, що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще. — ридала бабуся.

– Ба, ну ти чого? Хочеш щодня телефонувати буду? У мене тепер такий тариф хороший дзвонити можу безкоштовно.

– Батьки там як?

– Як у раю! Мені здається, вони переживають другий медовий місяць. Все бабуся, мені час. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай!

У слухавці почулася тиша. Любов Сергіївна підвелась. Підійшла до ікони та перехрестилася тремтячою рукою.

А потім збиралася в магазин. Борошна треба купити. І дріжджів. А може справді відпустять… Залишилося два тижні. В очах баби Люби спалахнули іскри життя.

Пашка натиснув на відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем ​​народження не привітала. Плакала. Напевно здає старенька.

Треба справді щодня їй дзвонити. Старенька вона вже. Незабаром 60 років.

Два тижні пролетіли як один день. Павло складав іспити. Щовечора дзвонив бабусі та розмовляв із нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.

– Мамо, я прийшов! – Павло пройшов у ванну вимити руки.

З кухні пролунав невдоволений голос мами.

– Пашо, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що в тебе іспити та вступ. Але ти можеш знайти хвилину та подзвонити бабусі? Вона в нас одна лишилася. Вона дзвонить мені та скаржиться, що ти її забув.

— Очманіти!

– Пашка зайшов на кухню.

— Мамо, я їй щодня дзвоню. Давай зараз при тобі подзвоню і на гучному зв’язку поговоримо втрьох.

Павло набрав бабусин номер, який сам ввів у телефон по пам’яті.

– Алло! Ольга Віталіївна! Поясніть мені та моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви кажете, що я Вам не дзвоню?

— Пашенько, пробач мені стару. Я третього дня зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитись хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…

За тиждень баба Люба пекла пироги. А Пашка з батьками їхав до села, знайомитись із новою бабусею.

Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!