Я вже не знаю, як відкараскатися від свекрушиного огороду, чесне слово. А скоро ж ту бульбу копати! У нас родини з трьох людей, я собі точно можу дозволити ті три кілограми помідор чи картоплі купити, так само як і огірків-кабачків.

Я чесно так втомилася, але чоловіку і його мамі нічого не доведеш – треба садити і крапка. стільки вже грошей з нашого бюджету у свекрухи на огороді- вам не передати.

А сама Надія Павлівна ще працює, она при роботі, гарну зарплату має, постійно їздить на моря чи в Карпати на курорти. Я до того, що купити їжу у неї точно є можливість, не бідна.

Але яке там – кожного року має бути той город!

Ну а ми з чоловіком і сином маємо їздити і стрибати біля нього, а потім лікувати спини. Зробили високі грядки, зробили бетонні дорожки між тим грядками, зробили навіс, щоб в жару сильно сонце не пекло. Все за наші гроші! Бо мама каже: це ж для вас!

Ну справді, стільки грошей вже вклали, аби лиш було красиво було у Надії Павлівни на огороді. Так тепер треба полоти їздити, збирати урожай, потім закрутки в банки робити і так далі.

Кажу ж: у нас сім’я з трьох чоловік, я собі куплю ті 3 кілограми помідорів, нащо мені ще та плантація картоплі і кавунів та динь з гарбузами?

Ну а Надія Павлівна каже, що вирощене на власному городі точно можна їсти. А інше, з ринку чи магазину, – не можна і крапка. І ще й чоловік її підтримує.

А мені вже втекти з дитиною кудись який рік хочеться на весь цей огородній сезон. Ну й до того ж, у чоловіка важка робота, у вихідні його величність відпочиває. Паша вже відкрито уникає цих робіт у мами.

А я не знаю як мені бути. Вона жаліється що ми не допомагаємо, мені її жалко стає – і я знову і знову в це впрягаюся.

Джерело