Я вже не знаю, як мені сусідам і родичам у селі дивитися в очі. Дуже-дуже соромно і прикро.

Адже тільки розмова заходить за мою доньку, мені доводиться якось ухилятися від відповіді, щоб оце не казати, що вона не збирається взагалі створювати власну родину.

Що збирає там гроші, збирається їх там кудись інвестувати, придбати собі нерухомість, що вона через кілька місяців їде на заробітки в іншу країну.

Мені дуже-дуже неприємно і соромно, що моя дочка вибрала ось таке пусте життя, а не родину, будинок і працю на землі.

— Оксано, а що твоя Іринка? Чи вже когось знайшла? — запитує мене сусідка Ганна, виставляючи перед собою миску з нарізаними яблуками.

— Та поки що не знайшла, — відмахуюсь я, ніби це дрібниця, хоча всередині уже буря роздратування.

— А що ж таке? Невже вимоглива дуже? — не вгамовується вона.

— Та Бог її знає, Ганно, — я зітхаю, намагаючись не видати роздратування.

— У неї свої плани.

— Ой, зараз молодь зовсім інша, — зітхає сусідка.

— Ми в їхні роки вже дітей по садках розвозили, а вони все собі живуть для себе. Та не журися, може, ще схаменеться.

Аби ти знала, Ганно, як я цього хочу.

Донька приїжджала тиждень тому. Сиділа за столом, їла борщ, і я не витримала.

— Іро, ти ж уже не дівчинка. Скільки можна бігати? Коли вже будеш думати про сім’ю?

Вона навіть не відклала ложку.

— Мамо, я вже сто разів казала. Не хочу я ні чоловіка, ні дітей.

— Ну як це — не хочеш? Людина ж для чого живе?

— Для того, щоб жити, а не виконувати чиїсь очікування, — спокійно сказала вона.

— То це я – «чиїсь»? — у мене стиснуло горло.

— Ну мамо, — вона нарешті відклала ложку.

— Це твої цінності, твій вибір. А мій вибір — інший.

— І який же?

— Я хочу подорожувати, хочу розвиватися, хочу заробляти і інвестувати в майбутнє.

— В яке майбутнє, якщо в тебе не буде сім’ї?

— В своє.

Я стиснула губи.

— А коли старість прийде? Хто тобі тоді води подасть?

— Мамо, я не народжуватиму дітей тільки для того, щоб вони потім мене доглядали, — різко відповіла вона.

— Та ну, що ти говориш!

— Я аж сплеснула руками.

— Ніби в світі немає нормальних людей, які будують родини, ростять дітей!

— Є, і хай будують. Але це не означає, що я зобов’язана.

Я дивилася на неї й не впізнавала. Це не моя дочка. Це якась чужа жінка, яка говорить холодними фразами, ніби їй байдуже до всього рідного.

— То ти мене зовсім не розумієш? — запитала я, ледве стримуючи сльози.

— Розумію, але я не можу жити твоїм життям.

Вона поїхала через два дні, залишивши по собі тишу, від якої мені холодно на душі.

Який рік з того часу, як Ірина поїхала, я ходжу по селу й відчуваю погляди. Люди запитують, питають, дивуються — а мені все важче відповідати. Якась порожнеча всередині.

Може, я справді чогось не розумію? Може, сучасний світ інший, і моєму поколінню вже його не наздогнати? Чи це донька ще не доросла до того, щоб збагнути, що життя без сім’ї — то не життя?

Що робити? Як змиритися? Чи варто взагалі миритися? В голові купа запитань, від яких я не сплю ночами, а відповіді не знаходжу.

Джерело