Я була заміжня за людиною, яка була в розлученні, і я не любила його дітей від попередніх шлюбів. Моя ненависть до них була сильною, особливо – до його старшого сина, якому було 30 років, і який був справжнім нахлібником.

Чоловік купив йому дорогу машину, але тепер він вимагав велику квартиру в столиці. Він завжди просив більшого, ніколи не задовольнявся тим, що мав, а найголовніше – ніколи не відповідав взаємністю.

Щоразу, коли батько відмовляв йому, він переставав із ним спілкуватися на місяці. Чоловік завжди переживав, що образив сина, і робив усе можливе, щоб заспокоїти його.

І завжди йшлося про дорогі покупки. Я також ненавиділа його молодшого – першокласника, який постійно перебував під наглядом своєї недалекої матері.

Вона контролювала, коли мій чоловік може бачитись із сином, і дозволяла спілкування тільки на своїх умовах і обов’язково у своїй присутності. Мого чоловіка не влаштовував такий стан речей.

Він відмовлявся ходити до парку чи кафе, бо його колишня теж ходила з ними.

Більше того, колишня дружина навмисно виставляла напоказ свої нові стосунки, що завжди дратувало та злило мого чоловіка. Коли я питала його про цю абсурдну ситуацію, він починав кричати, щоб я не лізла не в свою справу.

Після народження нашої дочки чоловік став рідше відвідувати їх, що стало для мене полегшенням. Я була рада, що у його колишньої дружини не було від нього ще й третьої дитини.

Сподіваюся, що незабаром наша дочка повністю замінить інших дітей у житті мого чоловіка.

КІНЕЦЬ.