Я саме витирала руки рушником після миття посуду, коли у двері подзвонили. Відчинила – кур’єр. Він простягнув мені велику коробку.

– О, ваш чоловік вирішив оновити свою колекцію, – пробурмотів чоловік у формі служби доставки, показуючи на етикетку. – Спортивні аксесуари, рибальські снасті…

Я мовчки підписала накладну і зачинила двері. Петро останнім часом усе частіше захоплювався риболовлею. Ні, не тим, щоб просто поїхати з друзями на ставок.

Його цікавили дорогі вудки, фірмові блешні, спеціальні жилети з купою кишень, портативні холодильники для збереження улову. Щомісяця нова посилка, а мені – нова причина затягнути пасок.

– Ти що, знову щось замовив? – запитала я, коли чоловік вийшов із душу.

– Наталю, ну не починай. Це ж моє хобі. Мені потрібно відпочивати, як усім нормальним чоловікам. Що, ти хочеш, щоб я просто валявся на дивані?

Я не відповідала. Коли востаннє я купувала собі щось не з секонд-хенду? Коли востаннє мала час на власні інтереси?

Наступного дня прийшла моя донька Оксана разом із маленькою Софійкою. Вона простягнула мені шматок тканини.

– Мам, допоможеш пошити костюм принцеси на свято в садочку? Ти ж у нас майстриня!

Я, звісно, погодилася. Кілька ночей провела за шиттям. Софійка світилася від щастя, коли міряла сукню.

– Ти ж прийдеш на свято? – спитала вона, міцно обіймаючи мене.

Я глянула на доньку, та опустила очі.

– Бабусі на такі заходи не ходять, це більше для батьків, – тихо сказала Оксана.

Я лише кивнула, хоча серце стислося. Чому ж бабусі не можуть побачити своїх онуків у найважливіші моменти?

Через кілька днів у кіно виходив фільм, який я дуже хотіла подивитися. Раніше ми з Петром ходили в кіно разом. Колись…

– Петре, давай сходимо в кіно? У четвер у нас знижки на квитки!

– Наталю, навіщо мені те кіно? То ж не рибалка! Іди сама, он 200 гривень на квиток.

Я стиснула гроші в долоні й поклала на стіл. Піти самій? Стояти в черзі серед пар і друзів, а потім самій дивитися фільм? Не хотілося.

І справді – чому мені має бути так складно знайти когось для спільного перегляду? Виходить, що в мене немає нікого, крім чоловіка і дітей. А вони… вони живуть своїм життям.

Я зітхнула і вирішила зайнятися чимось іншим. Увімкнула телевізор – знову якісь спортивні канали. Петро нещодавно змінив пакет телепрограм – футбол, хокей, теніс, жодного фільму чи серіалу, який би сподобався мені.

Я раптом відчула страшенну самотність. Що я роблю не так? Чому я витратила десятки років на родину, а врешті-решт залишилася ні з чим? Діти зайняті своїми справами, чоловік має хобі. А я? Я маю хіба що купу недоспаних ночей, мозолі на руках і тишу в домі.

Я не витримала і розплакалася. Вперше за довгі роки. Я, яка завжди була сильною, яка завжди підтримувала інших, сьогодні сиділа одна у вітальні й ридала.

– Наталю? – почула голос чоловіка. Він стояв у дверях, збентежений. – Що сталося?

– Сталося?! – голосно відповіла я.

– Те, що мене ніхто не чує і не бачить! Що я маю тільки служити іншим, але ніхто не цікавиться, чого хочу я! Я теж хочу в кіно, хочу побачити онучку в костюмі, хочу хоча б один день подумати про себе!

Петро мовчки дивився на мене. Потім, уперше за багато років, підійшов і обійняв.

Наступного дня він сказав Оксані, що я обов’язково піду на свято Софійки. А ввечері ми разом сходили в кіно. Я навіть не могла повірити – він сам це запропонував!

А ще через тиждень кур’єр приніс посилку. Маленьку, легеньку. Це був подарунок для мене – набір для вишивання, про який я давно мріяла.

Іноді достатньо лише сказати вголос, що тобі болить, щоб інші нарешті це почули. Але чому жінки так часто мовчать?

Що ви думаєте? Чи варто було мені відразу говорити про свої потреби? Чому так часто жінки віддають усе родині, але не отримують цього ж у відповідь?

Як знайти баланс між собою і турботою про інших?

Джерело