Зараз у мене вже досить таки немолоді роки, вже 64, живу я одна, мого чоловіка не стало 5 років тому. На сьогоднішній день у мене двоє прекрасних і розумних дітей: старший син та молодша донечка.

І є у мене ще величезне багатство – п’ятеро моїх онуків. Всі вони різного віку у мене. Інколи вони мене відвідують, коли мають бажання таке. Живемо ми близько, тому з гостиною проблем би ніколи не було, аби лиш вони хотіли йти до мене.

Та, як не дивно, при такій великій кількості родичів, я всі свята залишалася зовсім одна, просто проводжу їх на одинці, як звичайні будні дні. І нічого особливого у мене не відбувається, на жаль, життя сіре та буденне.

Ще поки чоловік був живий, мені і гостей не потрібно було, такі у нас з ним були стосунки. Ми спокійно зустрічали свято вдвох, і нас все влаштовувало, ми багато років щиро кохали одне одного. Але після того, як його не стало, я стала відчувати себе самотньою, на жаль.

І саме в свята, коли усі родини збираються разом, це почуття у мене посилюється в десятки разів. Мені так прикро стає, насправді, коли розумію, що я стала старою і зовсім нікому не потрібною жінкою.

Цього року діти на Різдво навіть не подзвонили мені, не привітали, а лише набрали наступного дня. Я вже й думала, що не згадають про мене.

Ніхто мене не кличе до себе в гості, ніхто не хоче їхати ні в Новий рік, ні на Різдво до мене. Якщо на день народження зберуться, то я вважаю, що це мені ще дуже пощастило. Та й в цей день, якщо прийдуть, то на годину якусь та й знову додому поспішають.

Я думаю, деякі жінки мене зрозуміють. Коли ти прожила життя і намагаєшся дати все своїм дітям і онукам, а в певний момент розумієш, що ти їм всім байдужа, у них своє життя, в якому для тебе зовсім немає місця, свої турботи, проблеми, інтереси. А чим ти можеш вже допомогти їм на пенсії?

Можливо, мої діти зрозуміють мене в старості, але це буде вже так пізно. Я живу зараз тут, і хочу відчувати себе потрібно мамою і бабусею сьогодні, а потім мене вже не буде. Сказати безпосередньо дітям я не можу, раптом розцінять як якісь мої примхи. Хочеться, щоб вони самі це зрозуміли, а не я просила хоч трішки їхньої уваги для себе.

Я не хочу їм набридати, особливо, адже життя зараз досить таки непросте. Та мені дуже сумно залишатися одній в свята. Я раніше завжди уявляла, що коли мої діти будуть дорослими, на такі свята у мене буде повна хата гостей, а я бігатиму біля них заклопотана і пригощатиму їх смаколиками.

Я завжди мріяла, як буду старанно готуватися до свята: наряджати святково ялинку для онучат, готувати незвичайні та дуже смачні страви. Як буду втомлюватися, і полегшено зітхати, коли всі будуть роз’їжджатися, а мені залишиться гора подарунків і купа гарних емоцій та вдячності від рідних.

Багато разів запрошувала всіх разом відсвяткувати Новий Рік або Різдво у мене вдома, але діти постійно відповідали: іншим разом, у нас вже плани. Так прикро розуміти, що в плани твоїх дітей зовсім не входиш ти сама і вже довгий час. Мене просто переповнює почуття несправедливості. Чому все так?

Я не можу сказати, що у мене неуважні діти, чи зовсім ігнорують мене. Вони мені інколи дарують непогані подарунки. Лише уваги мало, вони просто живуть своїм життям, а про мене можуть зрідка згадати лише. Я бачила в них сенс свого життя. А тепер, здається, що сенс пішов, і я просто доживаю свої дні.

Начебто я не така вже й стара, щоб махнути на все рукою. У мене ще є сили, щоб дати тепло, любов і ласку своїм онукам. Але це нікому не потрібно, так само, як і я сама. Як же це сумно усвідомлювати, відчувати самотність, в той час коли навколо всі веселяться. Я просто зайва на загальному святі щастя і відчуваю себе безпритульною кішкою, на душі лише смуток.

Чи це у всіх жінок пенсійного віку діти такі? Чому вони віддаляються від матері на старості років? Я не прошу, щоб вони крутилися біля мене, годили мені. Та чому я їм стала зараз така вже байдужа?

Джерело