– Я вже і не знаю, Петре, як ми з тобою з цим спадком розберемося. – Я зітхнула і поклала слухавку. Знову розмова з братом не вийшла.

Батьки залишили нам спадок в трикімнатну квартиру в центрі Києва. Але вже 10 років ми не можемо дати ради цьому спадку.

Велика, світла квартира у старому будинку з високими стелями, ліпниною і дубовим паркетом. Колись вона була наповнена нашим дитячим сміхом, голосами мами й тата, запахом свіжої випічки.

А тепер? Тепер це просто приміщення, яке вже десять років розділяє мене і Петра, мого брата.

Я встала з крісла, підійшла до вікна й глянула вниз. Вулиця була повна людей, життя вирувало. А наше з Петром — застигло, загрузло в нескінченних суперечках і непорозуміннях.

Знову в голові почали крутитися наші розмови.

— Петре, ну скільки можна? — я вже не намагалася приховати роздратування. — Десять років! Десять років ми нічого не вирішуємо!

— Бо ти постійно тягнеш ковдру на себе! — гримів у слухавці брат.

— Я?! Я ж пропоную тобі варіанти! Ми можемо продати і розділити гроші, можемо здавати в оренду і ділити дохід!

— Ага, продавати, щоб потім ти купила собі нову квартиру, а я залишився без нічого!

— Петре, ти взагалі розумієш, що говориш? Це спадок! Половина твоя, половина моя.

— От і роби зі своєю половиною що хочеш.

Я закрила очі, намагаючись якось зберігати спокій. Ця розмова повторювалася вже сотні разів.

Петро не хотів нічого робити. Він і не жив у цій квартирі, і не давав мені розпоряджатися нею. Просто гальмував усе, ніби навмисне.

Але апогеєм усього став момент, коли я вирішила взяти справу в свої руки.

Я знайшла покупця. Люди готові були взяти квартиру за гарні гроші. І тут почалося.

— Я не дам згоди на продаж! — кричав Петро у слухавку.

— Чому?!

— Бо я так вирішив!

— Але ти ж нічого не робиш із цією квартирою! Вона пустує, заростає пилом, у під’їзді вже давно немає ремонту!

— То займися ремонтом, раз така розумна.

— А ти що? Будеш тільки забирати гроші з оренди?

— Може, я там колись житиму.

— Колись?! — я аж розсміялася. — Ти десять років її навіть не бачив!

— Не твоє діло.

— Петре, будь ласка. Давай або продаємо, або здаємо.

— Не хочу здавати.

— Чому?

— Не хочу чужих людей у батьківському домі.

Я закрила обличчя руками.

Це був глухий кут.

Я вже втомилася боротися і сперечатися. Квартира стояла пусткою, руйнувалася. А ми з братом ставали чужими.

Я зробила ще одну спробу.

— Петре, слухай. Якщо ти хочеш там жити — добре, живи. Але ти мусиш узяти на себе витрати на ремонт і комуналку.

— Ага, щоб ти потім заявила, що я тобі винен?

— Ну добре, давай я викуплю твою половину.

— Я не продаю.

— Чому?!

— Бо це пам’ять про батьків.

— Це бетон і цегла! Батьків уже немає!

На тому розмова закінчилася.

От і що робити далі? Судитися з братом? Та хіба ж я цього хочу?

Але і залишати все так не можна.

Скажіть мені, як розрулити цю ситуацію? Як достукатися до людини, яка вперлася рогом і не хоче ні продавати, ні здавати, ні навіть жити там?

Всім дякую за поради і думки.

Джерело