Я вже 16 років живу та працюю в Італії. Щороку я прилітаю на батьківщину.

В основному це весняний період, дати ближчі до мого дня народження, щоб зібрати всіх рідних за одним столом.

В Україну я прилітала із Лукою, моїм чоловіком, з яким ми разом уже 5 років.

У мене в Україні немаленька сім’я: 2 доньок, син, у кожного – свої сім’ї, і в мене вже 4 онуки в сумі.

Не хило, правда?

Однак моє сімейне життя було не таким барвистим, як могло здатися.

В Італії я виявилася не від хорошого життя. Коли моїй молодшій дочці було 2, я вдовіла.

Мені доводилося багато працювати, щоб залишатися із трьома дітьми на плаву.

Коли молодша пішла до школи, я залишила їх із моєю мамою, а сама переїхала до Італії на заробітки. Згодом я почала непогано заробляти, а незабаром і зустріла Луку.

За 16 років в Італії я подарувала синові машину, старшій доньці квартиру, а молодшій вирішила залишити власний будинок. — Ванечко, — говорила я молодшому зятю, — не хвилюйся.

Я скоро збудую другий поверх, і у вас взагалі 2-поверховий будинок буде.

Ну, як побудую… я відправляла доньці гроші на ремонт, а зять сам усе робив своїми руками, щоб бути впевненим у якості виконаної роботи та заощадити гроші.

Цього року діти просто приголомшили мене своїми словами. Не встигла я поставити валізи на підлогу, як Ваня підійшов до мене і сказав, що мені треба переписати на його дружину, тобто мою дочку, мій дім уже зараз.

— Нам потрібно бути впевненим, що ви не залишите будинок комусь іншому, адже ми самі чимало енергії і часу вклали в цей будинок, — казав зять, — та й несправедливо якось: старшій — квартиру, сину — машину, а нам обіцянки…

Я жахнулася від цього. Невже єдине, що моїм дітям потрібно від мене – гроші? Може, я їх неправильно виховала?

КІНЕЦЬ.