– Наталю, доню, а ти де плануєш тепер жити? – Анжеліка Вікторівна, свекруха Наташі, підійшла до невістки.

Наташа ще не відійшла від похорону чоловіка, тому не одразу зрозуміла питання свекрухи. Вона машинально закладала в контейнер цукерки, що залишилися після поминок.

– Вибачте, що?

– Де ти плануєш жити з дитиною?

– А що з нашою квартирою? – Наталя насилу намагалася зрозуміти. Величезний стрес – раптова втрата коханого чоловіка позначилися на її стані.

– З нашою квартирою, – навмисне лагідним голосом поправила свекруха. – Квартира, де ви жили, належить нам. Ти жила там на правах дружини мого сина. Але тепер…

– Зачекайте, Анжеліко Вікторівно… Ви хочете, щоб ми з Андрійком з’їхали? – Наталя насилу підбирала слова. Їй стало страшно. Своєї квартири у молодої мами не було, з родичів – лише бабуся, батькова мати. Та й та жила в однокімнатній.

Коли Наталя з’їхала від неї до чоловіка, бабуся зітхнула з полегшенням. Вона була дуже рада, що зможе пожити спокійно на старості. І тепер … невже, Наталці знову доведеться проситися назад? Та ще й з додатком у вигляді дитини.

Рік тому в Наталки з’явився син. Дитина була галаслива, активна… Бабуся не брала участі у вихованні правнука, вона навіть не погоджувалася з ним посидіти, посилаючись на хвороби та вік.

– Не те щоб я хочу, але ти, напевно, і сама розумієш, що ми не зможемо утримувати дві квартири. Одну з них треба здавати, щоби отримувати хоч якісь гроші від нерухомості. А то квартир повно, а все марно.

– Але ж нам із сином теж треба десь жити… – Наталка закрила обличчя руками. У цей момент підійшов хтось із рідні, висловити співчуття молодій невтішній вдові. Побачивши це, свекруха відразу обняла Наташу.

– Люба, моя, хіба ми тебе покинемо? Будемо разом жити, візьмемо вас з Андрієм під крило! – голосно оголосила вона, щоб родичі почули й схвально похитали головою. Ось яка молодець, Анжеліко Вікторівно, невістку та онука не покине!

З такими думками про “святу” свекруху рідня і розійшлася по хатах із поминок чоловіка Наташі.

– Їдемо до нашої квартири, – скомандувала Анжеліка Вікторівна чоловікові, Віталію Борисовичу. – Наташа, сади дитину в дитяче крісло, і швидше!

Наталя підкорилася. Сперечатися зі свекрухою чи не пустити її у квартиру, вона не могла.

– Поживеш із нами. Тільки щоб тобі не було дискомфортно сидіти на нашій шиї, гроші по втраті годувальника мені віддаватимеш, – заявила свекруха.

До дому доїхали, як у тумані.

– Тут ми поставимо наше ліжко, тут мій туалетний столик.

– А де ми з Андрієм житимемо? – тихо спитала Наталка, дивлячись на те, як свекруха перебирає її речі та планує перестановку в її спальні.

– У вітальні. Але якщо дитина заважатиме мені спати, переїдете на кухню. Подалі від спальні.

Наталка здивовано подивилася на Анжеліку Вікторівну.

– На кухні надто мало місця для дитячого ліжечка.

– Значить, спатимеш із сином на дивані. Це не мої проблеми. Ну все, годі базікати. Забирай свої речі з шафи та звільняй кімнату.

– Анжела… дай дівчинці дух перевести, – подав голос Віталій Борисович.

– А від чого вона, дозволь дізнатися, втомилася?! Усе організували ми!

Наташа не стала слухати чи сперечатися.

– Я покладу Андрія спати. Йому потрібний денний сон.

– А що, тепер я не зможу подивитися футбол? – свекор, здавалося, засмучений. – Анжело, може, нехай у спальні живуть, як раніше? А ми з тобою.

– Ми з тобою тут господарі! А вони гості! Гості повинні жити у вітальні! А якщо тобі так потрібен футбол, перевозь телевізор до спальні.

– Андрійко мультики на ньому дивиться… – спробувала протестувати Наталя.

– Нехай на телефоні дивиться. Або на планшеті. Накупили гаджетів, от і користуйтесь. – відрізала свекруха.

Наталка кивнула і пішла. Вона так втомилася, що вирішила лягти спати разом із сином. І… проспала до ранку. Щоправда, вставала за інерцією годувати дитину, але сама нічого не їла.

Вранці Наташу розбудив гучний тупіт.

– Забирайте! Так, все це потрібно відвезти на ту адресу, звідки ви привезли ці речі! – Анжеліка Вікторівна віддавала вказівки вантажникам.

– Куди ви хочете забрати моє улюблене крісло?! А дзеркало? Це ж ми все… все з чоловіком купували! Це він вибирав!

– Наталя, дитино… Хіба ти не знаєш, що зберігати речі, куплені покійним, — погана прикмета? До того ж нам треба обставити квартиру на оренду. Свої меблі ми перевезли сюди, для себе. А там пусті стіни залишились. Мебльована квартира здається дорожче за порожню. Ці дрібнички тобі не знадобляться, а квартирантам дуже навіть потрібні. Якщо, звичайно, тобі так дорогі дзеркала, ящики та матраци, то ти можеш викупити все це у нас … Або винаймати нашу квартиру з меблюванням.

Наталка навіть дар мови втратила. Здивувався і вантажник, що ніс дзеркало.

– Перепрошую, пані… а у вас свідоцтво про право власності на квартиру є? – Засумнівався вантажник.

– Квартира належить моїй матусі. Вона недієздатна. За заповітом квартира синочку моєму покійному мала перейти. Але його не стало… Я тепер єдина спадкоємиця! – Анжеліка Вікторівна раптово заплакала так, що Наталці довелося бігти за краплями.

– Гаразд, я зрозумів. У вас у родині горе, розбирайтеся самі. – Вантажник забрав дзеркало, махнувши рукою. Наталя зрозуміла, що тепер їй доведеться жити за вказівкою свекрухи. Для неї з цього дня розпочалося нове життя.

– Ти щось поплутала?! Зовсім, чи що? – Наталка не одразу зрозуміла, що Анжеліка Вікторівна зверталася до неї. – Вирішила чоловіка мого спокусити? І 9 днів не минуло з похорону, вона вже хвостом крутить!

Наташа поставила суміш на стіл і обернулася, шоковано дивлячись на Анжеліку Вікторівну.

– Я звертаюся до тебе! У моєму домі не смій у такому ходити!

– А що не так? – Наталка подивилася на домашній костюм, в якому вже пів року ходила вдома.

– Майка обтягує, легінси все, що не треба виставляють напоказ! Посоромилася б!

– А що мені носити?

– Ось. – Свекруха кинула в Наташу мішкувату сорочку, безрозмірні штани та халат. – І волосся прибирай! Нема чого тут своєю гривою трясти! Скрізь волосся від тебе… як від кішки облізлої.

Наталка проковтнула.

– Що стоїш?! Йди переодягатися! Ще раз побачу в такому, виставлю в самих капцях на вулицю!

Андрійко маму у новому образі не впізнав. Почав плакати.

– Тихіше синку… Це я…

– Вгамуй його негайно! У мене мігрень! – у кімнату увірвалася свекруха. Від її крику Андрій почав плакати ще дужче. – Ні, точно кажу, треба б перевірити, чи це наша дитина! Мій був спокійний, усміхнений, а цей? Кричить постійно і пику криве.

– У моєї дитини не пика, а обличчя. – тихо відповіла Наталка.

– Помовчала б! Розумна знайшлася! – Анжеліка Вікторівна кулею вискочила з кімнати та грюкнула дверима.

Вихідні були не кращі за будні. Свекор дивився футбол чи розважальні шоу, причому так, що чули сусіди. Не дивно, що Андрійко не спав. А що менше спить дитина, то більше вона плаче.

– Чому нічого не зроблено? – спитала свекруха, повернувшись із перукарні.

– Я не встигла, Андрій не дав сісти… Є сосиски, макарони…

– Сосиски їдять лише дворові кішки! У моїй хаті такої їжі не буде! – свекруха демонстративно викинула пачку сосисок у відро для сміття, шокуючи Наташу. Вона планувала перекусити, то була б її єдина їжа за весь день.

– У такому разі, може, ви приготуєте щось самі?

– Приготую. Але і їсти буду сама. А ти харчуйся цим, якщо така незграбна! – Анжеліка Вікторівна штовхнула убік невістки відро зі сміттям.

Наталка пішла з кухні у сльозах.

Вона постійно думала про чоловіка, про те, що ще недавно в цьому будинку був дитячий сміх, затишок, кохання та щастя. Тепер же, окрім скорботи по чоловіку, у серці жінки оселилася ненависть до свекрухи.

Анжеліка Вікторівна не любила свого сина. Хлопця виховала бабуся, допоки мати будувала кар’єру актриси у місцевому театрі. “Зірка” 4 рази виходила заміж, але так і не змогла пробитися.

Досі її головною роллю була роль злої мачухи у п’єсі “Попелюшка”. Жінка так вросла в цю роль, що, здається, забула, що життя не театр. Що люди в ній зовсім не актори, у них є серце, емоції, а не сценарій та завчена роль.

– Що? Анжелка знову накричала? – у кімнаті з’явився свекор.

Наталка кивнула.

– Вона така. Ти на неї не зважай.

Свекор постояв, глянув на Наталку… До Андрія він жодного інтересу не виявляв. А ось Наталці захотілося з головою сховатись у старий халат, який їй “подарувала” свекруха.

– Якщо що, ти не соромся, приходь. Поговоримо, – сказав він хмикнувши.

– Дякую.

– Якщо грошей треба, також не питання.

– Дякую.

– Віталіку! Ідемо вечеряти! – з кухні почувся голос свекрухи. Невісточку до столу вона так і не покликала.

А одного разу Наташа почула розмову:

– Набридло мені! Пора вже виселити невістку з нашого будинку! Грошей від неї мало, лише збитки.

– Куди вона піде?!

– А мені байдуже!

З кожним днем ​​життя Наташі все більше було схоже на кошмар. До причіпок свекрухи додалися недвозначні натяки свекра. Особливо він активізувався, коли дружина йшла з дому.

Наталці ставало ніяково, вона почала боятися залишатися з Віталієм Борисовичем наодинці. Тепер Наташа під будь-яким приводом збігала з дому із сином. Здебільшого вона проводила час у подруги. І не витримавши, ділилася з нею всім, що діялося в її житті.

– Слухай, ну навіщо ти терпиш? Іди від них. Краще жити з бабусею в маленькій квартирі, ніж терпіти приниження та сальні погляди старого чоловіка.

– Я рада, але бабуся не хоче нас з Андрієм прийняти.

– Як це?

– Так. Я до неї їздила днями. Вона сказала, що в її будинку нікуди ставити дитяче ліжечко. Що в неї тиск та ще купа хвороб. “Ти онучко, дочекайся моєї смерті та тоді переїдь”, – процитувала бабу Наташа.

– Так… пощастило тобі, подруго, з ріднею. – Слухай, а що там за історія із квартирою чоловіка? Кому вона взагалі належить? Ти бачила документи?

– Краєм ока.

– І?

– Власниця – бабуся, яка мого чоловіка виростила. Живе вона в області за 200 км.

– Ти бачила її хоч раз?

– Ні. У неї хворі ноги, вона на весілля до нас не приїхала.

– А телефон має?

– Чоловік начебто з нею зідзвонювався.

– А хто її доглядає, якщо вона нездорова?

– Наче доглядальниця якась…

– Давно вже з’їздила б до цієї бабці та розвідала ситуацію.

– А де ж я знайду її адресу?

– У телефоні у чоловіка.

Наталка послухала поради та, взявши телефон чоловіка, почала шукати номер. Це виявилося не так вже й складно.

Дочекавшись, коли свекруха та свекор підуть, вона набрала номер. Бабуся відповіла не одразу. Але голос у неї був цілком бадьорим.

– Так?

– Це Наталка, ваша невістка.

– Вітаю, Наталю! Сталося що? Зазвичай онук дзвонить… А тут понад місяць не виходив на зв’язок! Чи здоровий?! Я дочці дзвоню, а вона все скидає.

Замість відповіді Наташа заплакала. Вона зрозуміла, що бабуся не знала про втрату онука.

– Наташа?! Ти чого?

– немає більше його… Вже сорок днів було.

– Господи … Як же так?! Ось чому мені погані сни сняться! – жінка ледь не зомліла від горя.

– Я думала, що ви знаєте…

– Ні. Ось… Відьма проклята! Навіть не зателефонувала!

– Я не знала, що вам не повідомили…

– Та не про тебе мова! Про Анжеліку я говорю.

– Анжеліка Вікторівна переїхала до вашої квартири. Свою здає. Виселяє нас з Андрієм, – випалила Наталка.

– З правнуком? Ось так справи … Втім, не дивно. Ось що, Наталка, записуй адресу і приїжджай.

Наступного ранку Наташа стояла на автостанції з дитячим візком. Андрій спав, а вона не знаходила собі місця від хвилювання.

Дорога зайняла кілька годин. Будинок знайшовся без проблем. Бабуся чоловіка виявилася хворою, але цілком дієздатною та бадьорою жінкою.

– А хто вас доглядає? – спитала Наталка, бачачи, що жінка пересувається на візку.

– Доглядальниця, якій я плачу. На щастя, на старість накопичила грошей. Інакше б гнити мені в якомусь “закладі”. Від дочки не дочекаєшся турботи. Вона все життя сама по собі. Раніше хоч онук дзвонив, гроші відправляв, а тепер нікому взагалі не потрібна.

– Мені дуже шкода, – Наталя чудово розуміла бабусю. Вона також була нікому не потрібна.

– То що там із квартирою?

Наталка розповіла бабусі все починаючи з похорону. Жінки заплакали, згадали, помовчали.

– Отже, якщо тобі з сином жити нема де, можеш у мене зупинитися. Будинок великий, місця вистачить. Ти у декреті? Не працюєш?

– У декреті.

– Значить, ще 2 роки тобі поспішати нема куди.

– А я вам не буду заважати? У мене дитина голосна.

– Хіба це голосний? Ось онук був…

Наталя і бабуся дуже добре порозумілися. Жінка запропонувала дах, натомість на допомогу по дому.

– Я думаю, що доглядальниця вам поки не знадобиться. Я прибиратиму, готуватиму і за вами доглядатиму, – запропонувала Наталка. Бабуся погодилася.

Про те, куди зникла невістка, Анжеліка Вікторівна не знала. Їй було нецікаво. Рівно доти, доки вона не зрозуміла, що в діях Наталії – підступний план.

– Мені доглядальниця дзвонила, сказала, що твоя мати відмовилася від її послуг, – заявив Віталій Борисович дружині.

– Як відмовилася? Вона ж неходяча!

– Ось і мені цікаво. Чи не Наталя там господарює?!

– Стерво! Вирішила квартиру та будинок до рук прибрати! – спалахнула свекруха.

Того ж дня вона поїхала до матері та влаштувала скандал.

– А що ти, Анжеліко, бунтуєш? Сто років не приходила, і ось, прискакала! Чи двох квартир мало – ще й будинок мій тобі потрібен? Так ось, люба, можеш забути про будинок. Я його на онука переписала. Тепер він спадкоємець, а тобі нічого не дістанеться. До речі, і квартиру вам доведеться звільнити.

– По якому праву?! – злякалася Анжеліка Вікторівна.

– На мою думку. Законному праву. Пожили безкоштовно, час з’їжджати.

– Ти збожеволіла! Усі угоди з нерухомістю я опротестую.

– Спробуй, – засміялася бабуся й зачинила перед носом дочки двері.

Не відкладаючи, бабуся оформила договір на невістку. Наталя з радістю підписала його. Вона і без договору була готова допомагати бабусі. А тепер, коли з’явилася людина, якій можна було довіряти, на душі стало радісно та легко.

– Я зателефонувала дочці, наказала речі збирати. Ти, якщо хочеш, до міста повертайся. Я доглядальницю назад поверну, – тихо сказала бабуся.

– Нам з Андрійком тут краще. З вами. Якщо, звичайно, ви від нас не втомилися.

– Не втомилася, – бабуся обійняла невістку, і Наталка так і лишилася з нею.

Квартиру в місті, яку судом звільнили Анжеліка та Віталій, здавалася. А Наталя і Андрій жили у бабусиному домі. Поступово вони так звикли до сільського життя, що не захотіли повертатися до міста.

А ось рідна бабуся Наташі так і залишилася на самоті. Коли вона зрозуміла, що треба було підтримувати стосунки з онукою, стало пізно. Жінці похилого віку стало погано, вона навіть не встигла дотягнутися до телефону … А поруч нікого не виявилося.

Анжеліка та Віталій незабаром розлучилися на ґрунті ревнощів дружини. Залишившись без спадщини та без чоловіка, Анжеліка почала захоплюватися спиртним, упала на сцені в момент вистави, і її зняли з ролі.

Жінка залишилася ні з чим, але висновків, на жаль, так і не зробила. Звинувачувала в усьому невістку і сина, який не вчасно пішов, який мав її утримувати до самої старості.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.