Я все життя думав, що якщо чоловік працює, не ображає, не гуляє, то він уже золото, а не чоловік. І не важливо, скільки слів він скаже за день дружині, як гляне, чи скільки разів забуде її день народження.

Я не був романтиком, але вважав себе правильним. Аж поки Ярина не зібрала речі й не сказала мені одне коротке речення, яке рознесло мою самовпевненість на друзки: – Я не твоя пральна машина. Я твоя дружина. І я більше так не можу.

Отоді я і злякався. По-справжньому. Бо тільки тоді вперше за 12 років шлюбу я зрозумів: я поняття не маю, хто така моя жінка. І що вона від мене хоче.

З Яриною ми познайомилися на Івана Купала. Все село тоді зібралося на березі Дністра. Вона вплела собі у волосся вінок із волошок і м’яти, а я – як дурень – ходив із петардою в кишені й чекав моменту, коли її можна буде “випадково” злякати.

– Як бахнеш, – сказала вона, не повертаючись, – то сам і летітимеш шукати свого вінка по тому березі.

Я тоді вперше зрозумів, що в цій дівчині не просто краса – там характер на три хати. А я якраз таких і боявся. Тому й закохався.

Ярина була вчителькою молодших класів. Її любили діти, батьки, навіть директриса. Вона пекла якісь фантастичні пляцки, знала всіх котів на вулиці на ім’я, і навіть з сусідською бабою Параскою, з якою сварилась усе село, примудрялась мирно балакати. А я… я був Вадимом, слюсарем із ЖЕКу, якому все життя здавалося, що він народився для більшого. Але чомусь не знав для чого.

Ярина вийшла за мене через два роки після знайомства. Ми збудували хату, народили сина – Остапа, і я вважав, що все, більше нічого не треба. Бо я був переконаний, що любов – це коли просто поряд. Не свариш, не чіпаєш, не заважаєш. А вона хотіла іншого. Вона хотіла говорити.

– Ну скажи вже щось! – не раз благала вона, коли ми сиділи за вечерею.

– Що тобі сказати? – я знизував плечима. – День як день. Нічого особливого.

– Але я ж не телевізор, щоб увімкнув – і мовчить, – нервувалась вона. – Мені хочеться, щоб ти був. Тут. А не десь у голові своїй.

Я не розумів. Що значить – бути? Я ж є. Фізично. На місці. В хаті. Заробляю. Не гуляю. Не лізу в її справи. То чого їй ще?

Рік тому вона записалась на курси малювання. Їй подарували сертифікат учні. І я спершу сміявся – мовляв, у сорок років – у художниці? А вона мовчки брала свій рюкзак і йшла щосуботи. З посмішкою. З блиском в очах.

Я той блиск востаннє бачив ще тоді, коли вона казала мені “так” на весіллі.

Одного дня я прийшов додому, а в шафі не було її речей. Лише записка:

“Я не зникла. Я просто вперше за багато років вирішила побути собою. Мені важко, але ще важче бути поруч із тим, хто мене не бачить”.

Я не повірив. Подумав – дурниця. Повернеться. Але вона не поверталась. Вона орендувала квартиру в райцентрі, працювала в іншій школі, водила Остапа до психолога і… малювала. Її виставка навіть була в місцевому будинку культури.

Я приїхав туди тихцем. Усі картини були яскраві, живі. І тільки одна – сіра, майже чорна. Жінка з чашкою в руках, сидить за вікном і дивиться в ніч. Назва картини – “Мовчання”.

Я дивився на неї й розумів, що це не образ. Це сповідь. Це все, чим вона була поруч зі мною – мовчазною тінню.

Ми зустрілись ще раз – на батьківських зборах у школі. Ярина була спокійна. Не ворожа. Просто спокійна. Як людина, яка нарешті зняла важку шубу в спеку.

– Я знаю, що зробив не так, – сказав я їй тихо.

– Я не вмів говорити. Але вмів любити. По-своєму.

– Любов – це дієслово, Вадиме, – відповіла вона.

– Не іменник. Її треба робити, а не просто тримати у голові.

– Я хочу змінитись, – прошепотів я.

– Почни з сина, – сказала вона.

– Він досі думає, що почуття – це слабкість. Як і ти.

Я не знаю, чи ми колись ще будемо разом. Але я вчуся. Розмовляти. Відчувати. Слухати.

Іноді я малюю. Просто, по-дитячому. На зворотах чеків чи коробках із під цвяхів. Ярина сміється – каже, що це терапія. Може й так. А може, це спроба сказати їй – я бачу тебе. Тепер бачу.

А ви як думаєте, друзі? Чи справді мовчання може вбити любов? І чи пізно вчитись говорити – коли все вже сказано мовчки?

Джерело