Я все уявляла по-іншому. Весілля, як у кіно: щирі сльози, обійми, танець під нашу пісню. А замість цього – сцена, яку не забуде ніхто. Один тост… і вже пів зали зникло, музика стихла, а мій чоловік — десь у темряві, серед припаркованих авто, з образою на душі.

Не знаю, звідки в мого тата це “почуття гумору”, але кожне його застілля — це лотерея: або всі сміються, або хтось потім пів року з ним не говорить. І от цього разу “щасливчиком” став Антон. Мій чоловік. Уже мій. Поки що.

Усе почалось із підозрілої паузи. Тато підняв келих, став серед зали, і я одразу зрозуміла – нічим добрим це не закінчиться.

– Шановне товариство, – почав він. – Хочу подякувати, що прийшли на це чудове свято. І сказати кілька слів про мого нового зятя.

Я одразу відчула, як Антон напружився поруч.

– Антон – хлопець хороший, хоч і з “родзинкою”. Не всім щастить мати такого зятя, який одночасно і будівельник, і трохи психолог, і навіть трохи… – тато хитро прищурився – юрист. Бо якось сам себе витягнув із тої справи.

Легкий смішок у залі. Я отетеріла.

– Але тепер він наш. І головне – Ліду тримає, як ніхто. Видно, що характер у нього твердий. Що треба – доб’ється. Як ото казав мій дід: “Як не зламає – то примусить полюбити”.

Зал захолов. Сусідка Марія Іванівна навіть поперхнулась.

Антон різко встав. Келих – на стіл. Очі – в підлогу.

– Я вийду, – кинув він коротко і рушив до дверей.

Я кинулась за ним, але мама мене зупинила.

– Дочко, не роби цирку. Він же не пішов назавжди. Просто ображений. Посидь, зараз усе вляжеться.

– Мамо, ти взагалі чула, що тато сказав?

– Та це ж був жарт… – але її голос був тихий і невпевнений.

Я вийшла на двір. Холодний осінній вечір. На парковці стояв Антон, сперся на капот машини, дивився вдалечінь. Я підійшла обережно.

– Антоне…

– Мені не смішно, Лідо. І мені не 15, щоб таке ковтати. Він зробив із мене посміховисько.

– Ти думаєш, я хотіла цього?

– А що ти зробила, щоб цього не сталося?

Це вдарило по мені, як ляпас. Я хотіла відповісти – але що? Що не знала? Що не очікувала? Він мав рацію – я нічого не зробила.

– Він завжди такий. Але я… я не знала, що він вилізе з таким саме в день нашого весілля.

Антон мовчав. Потім сказав:

– У тебе з ним все ще особливий зв’язок. Ти не вмієш йому перечити. А я тепер хто? Запасний варіант?

– Ні! Ти мій вибір. Мій чоловік. Тато… це окремо.

– Не буває окремо, коли він публічно знущається з мене, а ти мовчиш.

Я зупинилась. Подивилась на нього. І сказала:

– Ти маєш рацію. Я мала тебе захистити. Я не справилась. Але прошу – не роби це нашою останньою розмовою.

Він нічого не сказав. Просто сів у машину й поїхав. А я стояла, мов прибита. Плаття мокло від сирої роси, туфлі стискали ноги, але я не зрушила з місця.

Наступного ранку я прокинулась сама. Мама готувала чай.

– Дзвонив? – спитала вона.

– Ні.

– Напиши. Скажи, що шкодуєш.

Я дивилась у вікно. Гості пішли ще вночі. Квіти зів’яли. Весільний торт стояв майже цілий. Ідеальна картинка мого весілля розсипалась на друзки.

Я написала Антону. Не вибачення. Не вимогу. Просто: “Я ще тут. Якщо захочеш – поговорімо”.

Він відповів через два дні. Приїхав. Ми довго мовчали, сиділи на лавці біля річки. Потім сказав:

– Я не знаю, чи зможу пробачити все. Але я знаю одне – я не хочу, щоб це був кінець.

Я кивнула. І тільки тоді дала волю сльозам.

Ми не мали медового місяця. Не мали красивих весільних фото. Але мали шанс. І, можливо, саме він важливіший за все інше.

А що ви думаєте? Чи повинна жінка захищати чоловіка навіть від рідного батька? Чи можна побудувати щось справжнє після такого початку?

Джерело