Якби ж мені знаття, що краще було відмовитися від такого відпочинку, ніж потім те все переживати. Чоловік теж кліпав очима і казав:

– Я ж не знав, що так буде, він був нормальним.

– Нормальним?, – я аж очі закочувала, бо ніколи не сприймала його колегу, як адекватну людину. Навіщо його взагалі було пускати у наше життя?

– Та він мені послугу зробив, а я з ввічливості запропонував йому куми, а він візьми й згодися. Що я мав далі казати?

Ось такий у мене чоловік – йому незручно відмовити, бо боже збав, когось образить, а те, що я потім спокою не маю, та ми потім не розмовляємо, то нічого, все добре, переживемо та шлюб зміцнимо.

Жінки, у яких такі чоловіки, мене зрозуміють. Важко ввесь час бути причиною відмови.

«Я не можу, бо ти ж знаєш мою жінку?», – казали про вас таке?

Я була згодна бути тою жінкою, коли мова йшла про наших кумів. Борис був колегою мого чоловіка, а його дружина завжди ходила за ним хвостиком. Чи Євген йшов з моїм чоловіком в спорт-бар, то вона йшла з ними, бо їй цікавий футбол.

– Треба кожного дня цікаво проводити час, життя ж одне, його не переживеш наново.

Так вона завжди говорила і не погодитися неможливо, але ж був нюанс. Вона намагалася свій спосіб життя видати за єдино правильний. Вірніше, їх з чоловіком спосіб життя.

Важко змовчати на її репліки, а я не хотіла підтримувати дискусію, бо мені не цікаво когось у чомусь переконувати. Я вважаю, що кожен живе так, як може і вміє. Все.

Але тут вже ота відпустка нам всім відкрила очі.

– Аню, давай поїдемо разом на відпочинок з Євгеном і Юлею?

– Ні, ні іще раз ні.

– Але, люба, дешевше вийде і вони свою машину візьмуть? Будемо кататися горами від одного міста до іншого, від одного закладу до іншого? Що скажеш?

– Я не хочу. Чи ти вже погодився?

Я наче знала, що так і є, він погодився, бо йому було незручно відмовитися.

– Він так наполягав, так запрошував, як я міг відмовити?

– Так як з хрестинами?

– Що ти мені будеш все життя згадувати?

– Так! Буду, бо тоді доля нас звела разом і не може роз’єднати, а я не хочу з ними товаришувати.

Я вам зараз все поясню. Юля така особа, яка вміє відпочити. Якось ми поїхали за місто на відпочинок, вона так нахвалювала хамам, що це неймовірне відчуття.

– Обов’язково опісля треба зануритися в холодну воду, – радила вона мені, з якої вже сім потів зійшло.

Я так і зробила і відчуття були дуже приємні.

Я їй про це сказала.

– А я й кажу, це неймовірне блаженство, – щасливо засміялася та.

– Ти знаєш, що це мені нагадало?, – продовжила я без задньої думки, – Як ми бігли на річку по жарі, пірнали в холодну воду. Це було блаженство. Десь так, як тепер.

– Що ти вічно прирівняєш відпочинок в дорогому готелі з усіма вигодами з якоюсь річкою з жабами?

– Я просто сказала, що відчула.

– В тому й справа, що у тебе міщанські порівняння. То тобі колоритна страва нагадує їжу в бабусі, то краєвид, як у вашому селі, то повітря, як в ліску біля дороги.

Я не розуміла, чому вона обурюється, якщо у мене такі асоціації?

І ще вона знає, як правильно дихати, як мити волосся аби блистіло, як одягатися, як фарбуватися, робити дихальні вправи, робити запити до Всесвіту, надихати чоловіка, проживати кожен день в гармонії з собою…

А тут треба з ними прожити разом десять днів і ще й в одній автівці їхати.

Але я вирішила, що це має припинитися і подумала, що нічого не пошкодую на це.

І ось настала відпустка, ми зібрали речі і всілися в їхню машину.

– Навіщо брати ваш старенький «Форд», коли ми в нашій з комфортом поїдемо. Остання модель, – хвалився Євген.

Я мовчала.

Заселилися ми в готель, бо там недавно Юля бачила, що жила блогерка і вона теж хоче такі світлини.

– Прийдеться трохи доплатити, але ж раз в рік відпочиваємо!

Я кивала і за все платила – я за вечері в ресторанах, бо вони модні, і за сувеніри, бо вони зберігають енергетику, і на екскурсії, бо треба побачити світ і кожного дня щось пізнавати цікаве.

Вже я бачу, що моєму Роману хочеться і подрімати у спокої до обіду, і не хоче він вже пробувати високу кухню, бо не наїдається, і Євген не припиняє ним командувати, як на роботі.

А я тільки усміхаюся і чекаю головного – рахунку за це все.

Як тільки Роман побачив рахунок, то аж зблід.

– Що таке, Ромчику, за відпочинок треба платити. Ти ж на нього цілий рік заробляв, – усміхається Юля.

– Так-так, – каже той.

А я ж знаю, що він не має всієї суми. Дивиться на мене, мовляв, зроби щось, виправ ситуацію. Я тоді так підходжу і дивлюся, і теж мало не впала від рахунку.

Юля хотіла все найдорожче попробувати, тому ми й в салон краси тут ходили, на масажі, смачно їли і краєвид з вікон був чудесний.

Я тоді витягла гроші з сумки і дала половину. Чоловік мій кліпав очима, а далі й зблід, бо здогадався, звідки я взяла гроші. Ми роки збирали на гараж і я знала, що цим все закінчиться, тому й підстрахувалася.

Додому їхали мовчки, а вже вдома Роман розхвилювався:

– Як можна було так витратити гроші? Ми б відпочили в сто разів краще в Єгипті і навіть дешевше.

– А кому ти це кажеш, любий?, – питаю його мило.

– Тобі кажу.

– А собі треба казати, – відказала я, – це ж ти нам запропонував з ними їхати. Я тобі казала, що не хочу.

– Я не знав, що то буде така сума?

– Справді, не знав? Мені здається, що кожна наша зустріч з цією родиною обходиться нам у кругленьку суму, а цього разу просто було наче десять зустрічей.

Мовчить.

А я не шкодую, що так вчинила, тепер він сам відмовляється десь їхати і навіть каже, що не через мене, а у нього якісь плани. Бачите, який прогрес?

А я зрозуміла, що в моєму житті теж щодня є нові пізнання – то квіточки розцвіли на клумбі біля зупинки, то горобці смішно вовтузяться, то журавлі пролітають над самими будинками. Просто, я ж не кричу про це на весь світ, моя радість тиха. Але хіба вона не справжня? Що скажете?