Я витратила 200 тисяч гривень, аби змусити чоловіка відчути себе так само зрадженим, як почувалась я. Це була не “віддача” – це був мій особистий фінансовий “маніфест”, підписаний Chanel, Versace й тремтінням рук. Я хотіла, щоби Максим побачив: усе, що ми будували 15 років, може зникнути в одну мить. Як і довіра. Як і повага. Як і любов, яку я колись носила в серці, мов сімейну реліквію. Але тепер я не впевнена, кого я насправді покарала.

Було це наприкінці лютого. Звичайний ранок, коли я вирішила перебрати речі в коморі й глянути, що варто винести перед весною. Максим залишив телефон на кухонному столі, а сам вийшов до машини. І от, як на зло, телефон задзвонив. На екрані висвітилось: “Квітка”.

Квітка?.. Я відчула, як всередині щось клацнуло. Наче дверцята відкрились у якийсь інший вимір. Я не стрималась — зняла слухавку і почула жіночий голос.

– То як домовлялись, Максику? Сьогодні в номері, о 19:00. Ти мені обіцяв…

Я кинула телефон на стіл. Серце стукало в горло, руки затремтіли. Ні, ну це вже верх. Мій чоловік, батько наших дітей, той, хто вічно забуває купити сметану, раптом став “Максиком у готелі”?

Коли він повернувся, я вже сиділа за столом і дивилась в одну точку. Я знала, що він збреше. Що придумає якісь байки. Але я мовчала. І він теж.

– Щось сталося? – спитав.

Я ледь не пирснула від сміху.

– Та ні. Все чудово, Максику.

Того вечора він дійсно кудись поїхав. Сказав, що зустріч із “клієнтом”. І тоді в мені щось урвалося. Я не плакала. Не кричала. Я… відкрила ноутбук.

А через три години я вже мала в кошику шовкову сукню за 37 тисяч, сумку за 24, туфлі, від яких злегка боліло серце – але не від захвату, а від суми. Я витратила всі наші спільні заощадження. Всі до копійки. 200 тисяч гривень.

На ранок я зустріла кур’єра в рожевому халаті. Усмішка – на всі 32. А в очах вогонь: “Тримайся, Максиме”.

Я не приховувала покупок. Навпаки – я їх розвісила по хаті, мов прапори перемоги. І чекала.

Він прийшов пізно. Заліз на кухню, як кіт після гулянки. Побачив пакети.

– Що це? – очі налилися здивуванням.

– Це? Нове життя. Моє. Тепер воно пахне Dior.

– Ти… ти що, геть з розуму зійшла?

– Ага. Від кохання. Але вже полегшало.

Він почервонів. Почав вигукувати щось. Я вигукувала у відповідь. І тоді, у самому розпалі сцени, я кинула:

– Наступного разу, коли домовляєшся про номер із “Квіткою”, вимикай гучність на телефоні.

І тут сталося несподіване. Він замовк. Глянув на мене здивовано і… засміявся.

– Лесь, Квітка – це кодове ім’я! Я мав зустріч із нашим дизайнером по ландшафтному проекту. Вона так себе записала, бо колись у студентські роки мріяла бути співочою Квіткою Цісик.

Я сіла. Мене залив холодний піт. А потім він витягнув із сумки каталог садових фонтанів.

– Я хотів зробити тобі сюрприз. Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш щось особливе біля клумби?

Мені стало зле.

Ми мовчали ще хвилин десять. Я дивилась на свої туфлі і хотіла втопити їх у відрі з варенням. Потім я зібралась і чесно розповіла все.

Про телефонний дзвінок. Про “Квітку”. Про покупки. Про 200 тисяч.

Максим довго мовчав. Потім зітхнув.

– Отже, ти думала, що я тобі зраджую. І вирішила “віддати”, витративши наші гроші?

– Так.

– Без розмови?

– Без.

Він вийшов у двір. Я стояла на порозі і спостерігала, як він риється в землі біля клумби. Потім обернувся.

– Лесю, я не знаю, що з нами буде далі. Але ти мені більше не довіряєш. Це важче за будь-які гроші.

Ці слова кольнули мене сильніше, ніж усе, що я чула досі. В ту ніч я не заснула. І на ранок почала пакувати ті речі назад у коробки. Продавати. Шукати способи повернути бодай частину.

Ми досі разом. Але вже не ті. Тепер ми говоримо. Сваримось чесно. Без “Квіток”, без секретів і без суконь по ціні холодильника.

І от скажіть мені, дорогі мої:

Чому ми, жінки, частіше готові повірити у зраду, ніж просто запитати напряму? Чому тиша нам здається страшнішою за правду?

Джерело