Я виставила свекрусі цілий список, що вони зі свекром мають принести до нас на вечерю. Але вони не прийшли зовсім. І через чоловіка мені передали, що зі мною спілкуватися більше не будуть. І приходити, коли я вдома, також. Та баба з воза.

Склалася така ситуація. Ми всі живемо в одному місті. Тільки мої батьки далеко. А я з чоловіком і двома дітьми, сестра чоловіка з родиною і його батьки живемо всі в одному місті.

І ось знаєте, є така традиція інколи ходити одне до одного. То на обіди, то на вечері. Особливо у вихідні. Та й просто так серед тижня.

Свекри до нас дуже часто приходять. Разів 3-4 на тиждень так точно. Нічого з собою, крім якогось печива чи фруктів дітям, ніколи не приносять. А кілька днів тому я зустрілася з сестрою чоловіка. І вона мене запросила до них на вечерю.

І ось коли ми до них прийшли, прийшли також свекри. Свекруха почала доставати з сумки різні покупки, що там тільки не було. І ковбаса, і сир, і хліб, і навіть крупи, і навіть сосиски, і так далі. А сестра чоловіка мені каже:

— Та мама завжди до нас всього приносить, наносить. Я тому їх кличу, що вони дуже багато з собою приносять.

Мені стало дуже неприємно. Тобто у нас ціла купа грошей, щоб їх усіх годувати? А до доньки вона завжди приходить з купою продуктів?

І ось коли вони в неділю заявили, що прийдуть до нас, я написала мамі чоловіка, щоб взяли з собою сир, ковбаски, соків дітям. І нам томатного до столу, бо всі любимо. Так вони зовсім не прийшли, ще й образилися.

Чоловік тільки знизав плечима:

— Ну ти ж знаєш, мама зі своїми вибриками.

— Які називаються просто жадібність, — не втрималася я.

Він лише скривився і нічого не відповів.

А вчора свекруха передала через чоловіка, що спілкуватися зі мною більше не буде.

— І що? Вони більше до нас не прийдуть? — перепитала я у чоловіка.

— Не знаю, — він виглядав розгубленим.

— Але вони сказали, що коли ти вдома, вони заходити не будуть.

Ну і добре, подумала я. Якщо для них я якась обслуга, яка має годувати їх за власний рахунок, то мені й не потрібно їх бачити.

Відтоді минуло кілька тижнів. Ніхто з них не прийшов. Чоловік ходив до батьків сам, іноді з дітьми. Але вдома я їх більше не бачила.

Але, знаєте, мене не покидало відчуття, що все якось неправильно. Начебто й справедливо — чому ми маємо весь час годувати їх?

Але чому до дочки вони з повними торбами, а до нас ні? Чи вони справді вважають мене якоюсь чужою, не гідною тих же привілеїв, що їхня донька?

Я розповіла цю історію своїй подрузі, і вона тільки фиркнула:

— Ти вимагаєш від них справедливості, а їм вигідно так, як є. Їх усе влаштовувало, поки ти мовчала й годувала їх. А коли ти сказала прямо, що теж хочеш, щоб вони щось приносили, вони просто відмовилися приходити.

Я задумалася. Виходить, вони приходили до нас тільки тому, що тут їх годували. А як тільки це перестало бути одностороннім процесом, вони зникли.

Та я все ж думаю, що це якось неправильно. Хіба в родина не має бути якось чесно і справедливо? Чи я справді неправа? Може, мені варто було мовчати? Але тоді б ця ситуація мене ще більше гризла б зсередини.

Що думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці? Буду вдячна за ваше бачення і думки.

Джерело