Галина Петрівна важко зітхнула, дивлячись на годинник. Вже шість вечора, а молодша донька Марина так і не з’явилася. Старша, Ольга, як завжди прийшла після роботи, допомогла з прибиранням і приготувала вечерю.

– Оленько, ти ж не забудеш завтра сходити в аптеку за моїми ліками? – спитала Галина Петрівна, поправляючи окуляри на носі.

– Звичайно, мамо, не хвилюйся. Я пам’ятаю, – відповіла Ольга, накриваючи на стіл. – Може, зателефонувати до Марини? Вона обіцяла заглянути сьогодні.

Галина Петрівна махнула рукою:

– Не треба. Знову скаже, що зайнята, чи ще щось придумає.

У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Марина з пакетом продуктів.

– Привіт усім! Вибачте, що запізнилася. На роботі завал, ледве вирвалася, – випалила вона, проходячи на кухню.

Ольга та Галина Петрівна переглянулись. Таке пояснення вони чули вже не вперше.

– Нічого страшного, доню. Головне, що прийшла, – усміхнулася Галина Петрівна. – Сідай із нами вечеряти.

За столом повисла незграбна мовчанка. Марина колупалася в тарілці, уникаючи поглядів матері та сестри.

– Як твій Дімка? – Запитала Ольга, намагаючись розрядити атмосферу.

– Нормально. У школі проблеми, вчителька скаржиться на поведінку. А в мене ні часу, ні сил розбиратися з цим, – зітхнула Марина.

Галина Петрівна насупилась:

– Треба приділяти дитині більше уваги. Ти ж одинока мати, хто, якщо не ти?

Марина спалахнула:

– Мамо, ти ж знаєш, як мені тяжко! Я одна тягну і роботу, і дитину. У мене немає багатого чоловіка, як в Ольги!

– Ну ось знову починається, – пробурмотіла Оля.

Галина Петрівна втомлено зітхнула:

– Дівчатка, не сваріться. Я хотіла поговорити з вами про інше.

Сестри напружилися. Вони здогадувалися, про що йтиметься.

– Я слабшаю, – продовжила Галина Петрівна. – Мені потрібна постійна допомога. Я вирішила залишити квартиру тій з вас, хто доглядатиме мене.

Марина схопилася зі стільця:

– Що?! Але ж це не чесно! У Ольги є чоловік, діти, свій будинок. А мені з Дімкою жити нема де!

– Марино, заспокойся, – спробувала урезонити її Ольга. – Мама ще нічого не вирішила остаточно.

– Ні, вирішила, – відрізала Галина Петрівна. – Я не можу ризикувати залишитись без допомоги. Ольга приходить щодня, допомагає по господарству, возить мене по лікарнях. А ти, Марино, з’являєшся раз на місяць із пакетом продуктів.

Марина розплакалася:

– Мамо, ти ж знаєш, як мені тяжко! Я хотіла б допомагати більше, але в мене просто немає можливості.

– Усі мають свої труднощі, – зітхнула Галина Петрівна. – Але Ольга знаходить час, хоч у неї теж сім’я та робота.

– Звичайно, їй легко! – вигукнула Марина. – У неї чоловік, машина, нянька для дітей була. А я одна кручусь, як муха в окропі.

Ольга не витримала:

– Припини заздрити! Я також багато працюю. І чоловіка свого я не на вулиці знайшла, а сама збудувала стосунки.

– А, ось як! – розлютилася Марина.

– Ти натякаєш, що я винна, що лишилася сама з дитиною?

Галина Петрівна спробувала їх втихомирити:

– Дівчатка, будь ласка, не треба…

Але сестри вже не чули матір.

– Так, ти сама винна! – Кричала Ольга.

– Вічно ти бідкаєшся, але нічого не хочеш міняти. Тільки й умієш, що звинувачувати всіх довкола!

– А ти просто вискочка! – відрізала Марина.

– Думаєш, якщо вдало вийшла заміж, то найкраща? Та ти просто прилипала!

– Замовкніть обидві!

– Галина Петрівна стукнула по столу.

– Я не для того вас виховувала, щоб ви гризлися через спадок!

Сестри притихли, але продовжували свердлити одна одну поглядами.

– Ось що, – твердо сказала Галина Петрівна. – Я ще не написала заповіту. У вас є час подумати, та змінити свою поведінку. А зараз прошу вас піти. Мені треба відпочити.

Марина схопила сумку і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Ольга мовчки почала прибирати зі столу.

– Доню, – тихо покликала Галина Петрівна. – Ти розумієш, чому я так вирішила?

Ольга кивнула:

– Розумію, мамо. Але мені боляче, що ми з Мариною через це зовсім посварилися.

– Я сподіваюся, ви помиритеся, – зітхнула Галина Петрівна. – Ви ж сестри. Рідна кров.

Ольга сумно посміхнулася:

– Хотілося б вірити. Але боюся, тепер буде лише гірше.

Вона поцілувала матір і пішла. Галина Петрівна залишилася сама у порожній квартирі. Вона дивилася на фотографії дочок на стіні й думала, як все могло дійти до такого.

Коли її дівчатка стали чужими одна одній? І чи правильне вона ухвалила рішення?

Наступного дня Ольга, як завжди, прийшла допомагати матері. Але атмосфера у будинку змінилася. Галина Петрівна була мовчазна та задумлива.

– Мамо, все добре? – Запитала Ольга, помітивши її стан.

– Так, просто втомилася, – відповіла Галина Петрівна. – Знаєш, я всю ніч думала про вчорашню розмову.

Ольга напружилася:

– І якого висновку ти дійшла?

Галина Петрівна зітхнула:

– Я не хочу, щоб ви з Мариною ворогували через спадок. Може, мені варто продати квартиру і поділити гроші порівну?

Ольга похитала головою:

– Мамо, не роби цього. Ти ж знаєш, що тобі потрібен постійний догляд. Якщо ти продаси квартиру, де ти житимеш?

– Я могла б переїхати до тебе, чи до Марини, – невпевнено запропонувала Галина Петрівна. – Сама Марина до мене переїжджати не хоче, я їй багато разів пропонувала.

– Мамо, будь реалістом. У Марини орендована однокімнатна квартира, вона там із сином ледве вміщується. А в мене діти, їм потрібний особистий простір.

Галина Петрівна розуміла, що дочка має рацію, але їй було боляче це визнавати.

– Я просто хочу, щоб ви не сварилися, – тихо сказала вона.

Ольга обійняла матір:

– Я знаю, мамо. Але це наші з Мариною стосунки. Ми самі маємо їх налагодити.

Галина Петрівна мовчала, дивлячись у вікно. Вона розуміла, що треба ухвалити рішення, але воно давалося їй нелегко.

Минув тиждень. Марина так і не з’явилася, посилаючись на роботу, то на проблеми з сином. Ольга продовжувала приходити щодня, допомагаючи матері по господарству, та з ліками.

У суботу ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Марина із сином Дімою.

– Привіт, мамо! – бадьоро сказала вона. – Ось вирішили заглянути.

Галина Петрівна зраділа:

– Проходьте, проходьте! Я саме чай поставила.

Вони сіли за стіл. Діма уткнувся в телефон, не зважаючи на бабусю.

– Дімо, хоч привітайся з бабусею, – обсмикнула його Марина.

– Привіт, – буркнув хлопчик, не відриваючи очей від екрана.

Галина Петрівна зітхнула. Вона пам’ятала, як раніше онук радісно біг до неї, обіймав, розповідав про свої справи. А тепер він, ніби чужий.

– Як у вас справи? – спитала вона, розливаючи чай.

– Та все, як завжди, – знизала плечима Марина. – Роботи багато, грошей мало, ледве кінці з кінцями зводимо.

Галина Петрівна скривилася. Вона вже знала, до чого веде ця розмова.

– Мамо, я тут подумала, – почала Марина. – Може, ти все-таки передумаєш про квартиру? Мені вона потрібніша. У Ольги є свій дім.

– Марино, ми вже обговорювали це, – втомлено відповіла Галина Петрівна. – Я ще не ухвалила остаточного рішення.

– Але ж ти розумієш, як мені тяжко! – вигукнула Марина. – Я сама тягну дитину, платимо за орендовану квартиру. А в Ольги все є!

Галина Петрівна відчула, як усередині закипає роздратування:

– А ти подумала про те, хто доглядатиме мене? Ольга приходить щодня, допомагає мені. А ти з’являєшся раз на місяць!

Марина ображено надула губи:

– Ти ж знаєш, що я не маю часу. Я працюю з ранку до ночі!

– В Ольги також робота і двоє дітей. Але вона знаходить час, – відбила Галина Петрівна.

Марина схопилася зі стільця, скинувши серветку на підлогу.

– Все зрозуміло! Ти вже вирішила! Ользі все, а мені нічого! – крикнула вона і, схопивши Діму за руку, пішла в передпокій одягатися.

У цей момент відчинилися вхідні двері, зайшла Ольга. Марина пройшла з сином повз сестру, навіть не сказавши ні слова.

Коли Ольга зайшла на кухню, побачила, що мати тяжко дихає.

– Мамо, ти як? – Ольга підскочила до неї, злякано зазираючи в обличчя.

– Все добре, доню, в очах потемніло,- прошепотіла Галина Петрівна, намагаючись посміхнутися. – Просто втомилася. Дуже втомилася. Від усього.

Після цього випадку Марина зрозуміла, що їй не світить спадщина і взагалі припинила з’являтися у матері.

Вона вважала, що з нею поступили несправедливо. Як почувається сама мати, їй було байдуже, у неї було занадто багато власних проблем.

Ольга продовжила відвідувати матір щодня, розраховуючи, що тільки її ім’я буде у заповіті.

Але Галина Петрівна заповіт написати не встигла, або не захотіла, цього вже ніхто не дізнається. Сестри отримали квартиру в рівних частках, продали її, поділили гроші, й більше не спілкувалися.

Кожна вважала, що мати вчинила з нею несправедливо. А ви як вважаєте? Мати навмисно все так влаштувала? Хто, на вашу думку, повинен був отримати спадок? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.