Те, що поняття кохання я сплутала з чимось іншим, я зрозуміла лише тоді, коли пошкодувала Івана та його маму, вийшла за нього заміж та переїхала до них жити. Тоді тільки я зрозуміла, що ніякого кохання в моєму житті і близько немає, а є натомість щось мерзенне і противне, у що я конкретно влипла.

Тепер я, звичайно, добре розуміла, що Івана ніколи не любила. Жаліла — так. Але не любила. І це розуміння дозволяло мені нікого не звинувачувати у своєму невдалому житті, крім, зрозуміло, самої себе.

І коли минуло три роки після весілля, і я вже була мамою дворічної доньки, я точно знала, що у всьому винна лише я. І тільки мені нести за все відповідальність.

Просто вражаюче! Адже я бачила, що вони й до весілля не були добрими до мене. Я не говорю зараз про кохання. Яке вже там кохання.

Чому ж я подумала, що вони люблять мене? Чому ж я подумала, що їх люблю?

Напевно, тому що вони постійно мене про щось просили і постійно на щось скаржилися.

І робили вони це так красиво, так проникливо, з такою витонченістю та смаком, що я не витримувала і виконувала їхні прохання. І шкодувала їх. Внаслідок чого й вирішила, що вони люблять мене.

А в них до мене не те що кохання, а навіть жалості не було.

А була б у них, як і в мене, здатність шкодувати, може, й кохання між мною та Іваном виникло б. Чому ні? Може, й до неї доросли б?

Так, вони не показували мені до весілля наявну в них злість! І що? Але я повинна була зрозуміти, що і добрими вони теж не були. Адже я жодного разу не бачила, щоб вони колись хоч когось пошкодували.

Про те, що в лотерею не виграють, шкодували. Це я пам’ятаю. А щодо жалю до інших – ні. Від інших жалість до себе вимагали, але інших не шкодували.

Згадую їх до весілля, і все, що спадає на думку: обидва постійно на щось скаржилися.

Іван скаржився на те, що таких, як він, утискають, затискають, не дають розвернутися, бо необхідних зв’язків немає.

А Олена Андріївна скаржилася на своє слабке здоров’я, на безпорадну самотність і на те, що я не помічаю, як її син любить мене, і не погоджуюсь вийти за нього заміж.

Адже я й справді не відразу погодилася. Зараз навіть і не згадаю, скільки разів він мене просив про це. Багато.

Я часто питаю себе, чому погодилася свою квартиру після весілля здати і переїхати до них. І на думку мені спадає лише одна відповідь. Я здала свою квартиру, щоб допомогти нещасному чоловікові та самотній, безпорадній свекрусі.

Може, я й не зробила б цього недалекого вчинку, але Іван на колінах благав мене це зробити. Плакав навіть. І свекруха благала і плакала. Ось я й не витримала.

Перші два роки ще нічого не було. Спочатку я чекала на дитину і здавала квартиру. Іван ходив на свою роботу і скаржився, що його гноблять. Свекруха цілими днями сиділа вдома і пильно спостерігала за мною. Їй хоч і було, як і раніше, сумно, але вже не так самотньо. А потім народилася донька.

Тоді вони мене ще не кривдили. Розуміли, що ще час показувати свою справжню сутність.

А от коли Івана раптом призначили на прибуткову посаду, і в нашій сімʼї з’явилися величезні гроші, вони розкрилися цілком і повністю.

Чоловіка та свекруху як підмінили.

Спершу Іван купив собі дорогу машину. Потім купив таку саму машину свекрусі. А після цього купив дачу. І це лише за один рік роботи на новій посаді. Я поцікавилася, за які гроші це придбано. А у відповідь почула, що це не моя справа.

Як “не моя”? Якщо в Івана зарплата на цій його новій посаді лише тридцять тисяч. А машини, які він купив собі та мамі, кожна коштує більше мільйона. І це не моя справа? А дача? Теж не моя справа?

І ось тоді свекруха мені сказала, що якщо я не хочу великих неприємностей, то маю навчитися перестати ставити дурні питання.

Я не зрозуміла, що вона говорить. Вимагала роз’яснень. На що свекруха серйозно дала зрозуміти, що зі мною ніхто церемонитися особливо не збирається. І якщо я не припиню ставити свої безглузді питання, відповіді на які і так повинні бути мені зрозумілі, то легко можу опинитися за бортом їхньої щасливої ​​родини.

Я запропонувала Івану розлучитися. У відповідь Іван злісноо розсміявся, але нічого не відповів, а попросив свою маму поговорити зі мною.

– Роз’ясни їй, – сказав він. – Ти жінка. Тебе вона швидше зрозуміє.

Олена Андріївна, дивлячись мені просто у вічі, сказала, що Іван розлучення не допустить. Тому що у них на мене є великі плани. І такі великі покупки вони хочуть оформити на мене. Але попередила, що якщо я надумаю їх обдурити або ще якийсь фокус викинути, то може не поздоровитись ні мені, ні моїй дочці.

І тоді мені по-справжньому стало страшно. І я вирішила, що треба тікати із цього будинку. Бігти якнайшвидше. Поки що на мене щось не оформили.

І я почала готуватися до втечі. Це було непросто. Тому що в будинку майже завжди хтось був із них. Або чоловік, або свекруха. Або обидвоє разом. А збори мали проходити непомітно. Щоб ні він, ні вона ні про що не здогадалися. І мені це вийшло.

Втечу я намітила на найближчу п’ятницю. Бо у суботу чоловік та свекруха купували квартиру за пару мільйонів, яку хотіли оформити на мене.

Я розуміла, що якщо вони зможуть на мене щось оформити, це буде все. Кінець! Дороги назад у мене вже не буде.

При цьому я не так боялася за себе, як за свою маленьку доньку. Я розуміла, що мій чоловік – її батько – чи великий злодій, чи ще гірше. А моя свекруха – її бабуся – з ним заразом. І якщо ще я — її мати — стану їхньою спільницею, то моя дочка майбутнього не матиме. І я поклялася собі, що цієї п’ятниці зроблю все можливе, щоб втекти з ненависного мені будинку разом з дочкою.

І ось настала та сама довгоочікувана п’ятниця.

Все необхідне для втечі було зібрано та покладено у валізи, які знаходились у різних прихованих місцях квартири. І мені залишалося тільки дочекатися, коли підуть чоловік та свекруха.

Спочатку мав піти чоловік. Але він, як на зло, цього дня не захотів іти на роботу. Його ця нова посада дозволяла йому такі вільності. І коли я його розбудила і покликала снідати, він сказав, що нікуди не піде, зажадав, щоб від нього всі відстали, повернувся на інший бік, накрився ковдрою з головою і продовжив спати.

— І снідати не будеш? – запитала я.

Іван виліз з-під ковдри і з ненавистю глянув на мене.

— Гаразд, — невдоволено промовив він. — Коли ти мене розбудила, я, так і бути, поснідаю. Але потім все одно спати піду. А ти за це подзвониш Анатолію Євгеновичу і скажеш, що я сьогодні не прийду, бо погано почуваюся. І не забудь, що завтра ми купуємо квартиру.

Анатолій Євгенович – це начальник Івана. Але про це трохи пізніше я розповім докладніше.

— А якщо він поцікавиться, коли прийдеш на роботу? – запитала я.

— Якщо поцікавиться, скажеш, що за тиждень, — відповів Іван. — Або за два. Сніданок на кухні?

– На кухні.

— Тоді я на кухню, а ти дзвони.

Але я не збиралася чекати ще цілий тиждень чи два. Я й дня не збиралася чекати. Я постійно собі нагадувала, що піти звідси я мушу сьогодні. Саме сьогодні.

І доки Іван снідав, я зателефонувала Анатолію Євгеновичу і збрехала, що Іван затримується з поважної причини, але скоро буде.

Причини затримки я не назвала. Сказала, що це не телефонна розмова, і що Іван сам усе пояснить, коли приїде на роботу. І ще раз додала, що причина справді дуже й дуже поважна. А ще я сказала, що Іван приготував сюрприз. На запитання начальника, що за сюрприз, я відповіла, що сюрприз дуже дорогий і начальник про нього давно мріяв.

— Нехай обов’язково подзвонить мені і скаже, коли на нього чекати, — попросив Анатолій Євгенович.

– Він обов’язково вам зателефонує, – пообіцяла я. — А як звати вашого найголовнішого керівника, нагадайте, будь ласка.

— Федір Михайлович його звуть. А в чому справа?

– Ні в чому, – відповіла я. — Просто щоб знати.

– Ну-ну.

Після того, як я наплела брехні Анатолію Євгеновичу і дізналася ім’я найголовнішого, я прийшла на кухню.

— Що сказав Анатолій Євгенович? — спитав Іван.

– Він сказав, що краще тобі сьогодні на роботі бути, – впевнено збрехала я. — Тому що Федір Михайлович, ваш головний, збирався тебе сьогодні підвищити на посаді. Але перш ніж підписати наказ про твоє призначення, він хоче особисто зустрітися з тобою.

– Федір Михайлович? — злякано повторив Іван. — Особисто зі мною зустрітись хоче? Ти нічого не плутаєш?

– Хоче! – спокійно відповіла я.

– Навіщо? — злякано спитав Іван.

– Гадки не маю. Я не питала. Може він хоче переконатися в тому, що ти згоден йти на підвищення?

— То я згоден.

– Молодець, – сказала я. — Тепер їдь на роботу і скажи це Федорові Михайловичу. Особисто. До речі, Анатолій Євгенович попередив, щоб ти одразу до Федора Михайловича піднімався.

– Без доповіді? – здивувався Іван.

— Про тебе вже доповіли і чекають, — впевнено відповіла я. — Скажеш, що від Анатолія Євгеновича. І ще він просив тебе зателефонувати і сказати, коли ти виїжджаєш.

– Навіщо?

— Щоб достеменно знати, що ти приїдеш. Бо якщо ти не приїдеш, то він скаже Федорові Михайловичу, щоб той на тебе не чекав. І тоді на підвищення піде хтось інший, а не ти.

Іван, звичайно ж, повірив мені і одразу зателефонував Анатолію Євгеновичу.

— Я вже їду, — сказав Іван.

— Не спізнюйся, — відповів Анатолій Євгенович, — сподіваюся, твій сюрприз мене не розчарує.

Після цього він вимкнув телефон.

— Про якийсь сюрприз якийсь сказав, — сказав мені Іван.

– Це він про твоє підвищення, мабуть, – відповіла я.

Іван так розхвилювався, що навіть їсти розхотів. У нього й гадки не було, що я його обдурила. Тому він швидко впорядкувався і поїхав на службу.

Провівши чоловіка, я подивилася на годинник і почала чекати, коли піде свекруха.

Я знала, що зазвичай перед сніданком вона йде на прогулянку. Іде о восьмій і повертається не раніше ніж за годину, а то й пізніше. І цього часу мені буде достатньо. Я викличу таксі, і ми з донькою назавжди покинемо цей будинок.

Але й зі свекрухою теж виявилося не так легко і просто, як я планувала. На мене чекали нові труднощі.

Річ у тім, що у цей день на вулиці була погана погода. Дув сильний вітер і йшов мокрий сніг. І свекруха нікуди не збиралася йти. І коли я розбудила її на ранкову прогулянку, вона сказала, що нікуди не піде, зажадала, щоб від неї всі відстали, повернулася на інший бік, накрилася ковдрою з головою і одразу захропіла.

— Та що сьогодні за день такий? – вигукнула я. — Ви що, Олена Андріївна, знущаєтеся з мене?! Навмисне, чи що, змовилися?

– Що-що? — спитала свекруха.

– Та нічого, – сердито відповіла я. — Спершу Іван не хотів на роботу йти. Ледве його випроводила. Тепер ви упираєтеся.

— Я нічого не розумію, що ти там обурюєшся, — язиком пробелькотіла свекруха, — зовсім страх втратила. Не забувай, завтра купуємо квартиру. А тепер пішла геть звідси.

Я б пішла геть, з радістю пішла, якби точно була впевнена, що свекруха не прокинеться. Але ризикувати не хотіла. Тим більше, що одна зібрана валіза з речами лежала в ліжку, на якому вона спала.

І тут у мене в голові майнула рятівна, але надто авантюрна думка.

— Я говорю, Олена Андріївна, — голосно і впевнено сказала я, — що Вам Анатолій Євгенович дзвонив.

Священне для свекрухи ім’я змусило її відразу забути про сон, відкинути ковдру, сісти на ліжку і подивитися на мене широко розплющеними очима.

– Анатолій Євгенович? — спитала вона.

– Він самий! — впевнено відповіла я, знаючи, куди саме завдаю свого удару.

Справа в тому, що колись давно моя свекруха та Анатолій Євгенович разом навчалися в інституті.

Між ними щось таке було на третьому курсі. Щось начебто серйозне. Але вже на четвертому курсі це «щось начебто серйозне» закінчилося. І Олена Андріївна вийшла заміж за іншого. А невдовзі народився Іван. А ще за рік Олена Андріївна розлучилася і заміж більше не виходила.

З того часу минуло вже багато років. А почуття Олени Андріївни до Анатолія Євгеновича досі не охолонули.

А два роки тому на зустрічі випускників вони знову побачили одне одного. І Олена Андріївна, на згадку про минуле, попросила Анатолія Євгеновича взяти під своє заступництво Івана і допомогти йому зайняти тепленьке містечко.

— Тому що жити хочеться гарно, — сказала тоді Олена Андріївна, — а коштів на це не вистачає. А ми з Ванею в боргу не залишимося. Відслужимо вірою та правдою. Не пошкодуєш. Заради нашого з тобою минулого, Толя? А?

Це я вже пізніше дізналася, коли чула розмови чоловіка зі свекрухою, що Анатолію Євгеновичу (у справі, яку він організував) завжди потрібні були надійні, перевірені люди, кому б він довіряв. Дуже потрібні. Де таких знайти? З вулиці брати не станеш. Потрібні були свої! На які можна покластися.

А тоді в Анатолія Євгеновича місце начальника невеликої секції звільнилося. Дурно звільнилося.

Перевіряючі прийшли під виглядом пересічних відвідувачів. А їх не розпізнали. Ну і чергового начальника цієї маленької, але дуже відповідальної секції посадили на довгий термін не лише за якісь серйозні фінансові порушення, а й за чинення опору під час затримання та спробу з’їсти якісь важливі для слідства документи.

Документи вдалося врятувати, а ось колишньому начальнику це збільшило термін.

А тут якраз і зустріч випускників відбулася, і Олена Андріївна зі своїм синком з’явилася.

Але Анатолій Євгенович чесно попередив своє студентське кохання про небезпеку, яка загрожує кожному, хто вступає на цей невисокий, але відповідальний шлях.

— Дивись, Олена, — казав він. — Сином ризикуєш. Великі гроші позбавили колишнього завідувача розуму. І ланцюжок у налагодженій злочинній схемі розірвався. Боюся, як би і з нашим Іваном того ж не сталося.

— За нашого не хвилюйся, Толя, — відповіла тоді Олена Андріївна. – Не підведе.

І Анатолій Євгенович взяв Івана у свою злочинну організаційну схему.

— Посада в тебе, Ваня, не клопітна, — по-батьківськи наставляв він. — Але якщо з розумом підійдеш до справи, то грошей у тебе буде стільки, що на все життя вистачить, і ще онукам залишиться.

— Я намагатимусь підійти з розумом, — відповів тоді Іван.

І немає нічого дивного, що після того, як Анатолій Євгенович допоміг Івану зайняти невисоку, але перспективну посаду і взяв його під своє патронаство, почуття Олени Андріївни до нього стало ще сильнішим.

І тепер, коли я сказала їй, що він дзвонив, серце Олени Андріївни застукало так, що здавалося ще трохи, і воно вистрибне назовні.

— Коли дзвонив? — спитала вона, схоплюючись із ліжка і починаючи знімати з голови бігуді.

— Години не минуло, як я розмовляла з ним.

– Що він хотів?

– Бачити вас. Казав, що збирається розлучатися з дружиною, але спочатку йому необхідно сказати вам щось дуже важливе.

– Сьогодні?

– Сьогодні.

– А де? І коли?

— Він хоче, щоб ви приїхали на роботу. І що швидше, то краще.

— То, може, це мені?

– Що? – не зрозуміла я.

– Прямо зараз і поїхати? — спитала свекруха.

— На вашому місці, Олена Андріївна, я так і зробила б. Чого відтягувати? Раптом щось важливе.

– Ти думаєш? А раптом неприємне сказати хоче?

— Щоб сказати вам щось неприємне, Олена Андріївна, необов’язково просити вас приїхати. Неприємне і телефоном сказати можна.

— І то правда.

А за двадцять хвилин після відходу свекрухи я вийшла з під’їзду.

Усадивши доньку в дитяче крісло, таксист допоміг мені з валізами. За годину я була вже у своїй квартирі, яку тепер я нікому не здавала.

Про те, що трапилося з Іваном, Оленою Андріївною та Анатолієм Євгеновичем, я почула вже від інших.

Іван, коли приїхав на роботу, одразу пішов до Федора Михайловича. Той чесно намагався збагнути, що Іван хоче. Але як Іван не намагався пояснити, Федір Михайлович так і не зрозумів.

Швидше за все, він не зрозумів Івана тому, що взагалі був не в курсі справ, які той витворював під чуйним керівництвом Анатолія Євгеновича.

— Який же ти, брате, душний, — сказав Федір Михайлович, коли зрозумів, що більше не має сил слухати всю ту нісенітницю, яку йому ніс Іван. — Ти можеш до пуття сказати, хто ти такий і навіщо прийшов?

Можливо, Іванові це й зійшло б із рук. Зрештою Федір Михайлович міг подумати, що співробітник просто перевтомився, і йому треба дати відпустку за свій рахунок. Але Іван так розхвилювався від того, що сталося, що навіщось приплив у цю розмову і мене.

Звісно, ​​Федір Михайлович був здивований.

— Навіщо ти мені зараз про свою дружину розповідаєш? — спитав він.

І ось цим питанням Федір Михайлович, можна сказати, довів мого чоловіка. Іван вважав, що керівник таким чином хоче дізнатися, наскільки добре Іван орієнтується у загальній шахрайській схемі; і тому вирішив розповісти все, що знає про цю справу. Усю правду розповів. З самого початку. Тобто з того самого моменту, як його призначили на місце невдалого співробітника, який вибув зі злочинної схеми.

Говорив Іван довго. З усіма подробицями. Нічого не упускаючи. Він намагався показати свою обізнаність. Тому з точністю вказував: скільки, кому, за що і коли давалося та бралося.

Федір Михайлович слухав, відкривши рота.

— Ну, люба людина, — сказав Федір Михайлович, коли Іван закінчив свою довгу і докладну розповідь, — я багато чого побачив у житті. Але такого, як ти, зізнаюся, вперше. І сподіваюся, що в останнє. Інакше мені просто страшно жити.

А Іван уже взагалі не розумів, що відбувається.

— Так я це, Федоре Михайловичу, — цікавився він, — можу хоч зараз розпочати роботу на новій ділянці?

Федір Михайлович вирішив, що з Іваном краще не сперечатися, а в усьому погоджуватися. Тому й сказав йому, що можна розраховувати. І незабаром за ним під’їдуть та відвезуть на нове місце.

— А зараз почекай у приймальні, Ваня, — запропонував Федір Михайлович.

Щодо Олени Андріївни, то їй так і не вдалося дізнатися, навіщо ж таки Анатолій Євгенович просив її приїхати. Справа в тому, що в результаті одкровень Івана, за Анатолієм Євгеновичем прийшли саме тоді, коли Олена Андріївна сиділа в приймальні і чекала, коли він її запросить

КІНЕЦЬ.