— Все почалося зі святкування Нового року, — розповідає 60-річна Ганна Дмитрівна. — Син сам подзвонив і запросив до себе. Каже, збирайся і приїжджай, посидимо, з онуками поспілкуєшся …

Онукiв у Анни Дмитрівни двоє — дванадцяти і п’яти років. Син давно одружений, живе окремо, в квартирі дружини, яку тій свого часу допоміг купити батько. Шість років тому подружжя взяло другу двушку в іпотеку, і квартира зараз здається, гроші квартирантів йдуть банку в рахунок щомісячних платежів. Як то кажуть, квартира сама себе виплачує.

Правда, відносини у Анни Дмитрівни з невісткою Христиною склалися не найближчі. Відкритих непорозумінь не було, ділити їм нічого. Але і родичками в повному сенсі слова вони не стали. Христина з перших днів тримає дистанцію і всім своїм виглядом показує, що друга мама їй не потрібна.

– Подарунки я все життя дарую не ті, які потрібно! — зітхає Ганна Дмитрівна.

— Приходжу невчасно, дзвоню виключно тоді, коли їм говорити незручно.

Поради даю не до місця, ну, це класика. Що не скажу, все відразу в багнети, мовляв, навіщо ви втручаєтеся. Подруги мені кажуть — треба гроші дарувати.

Але ось вже гроші я дарувати не хочу принципово, тим більше онукам! Що за подарунок такий, гроші? Сваха, мати Крістіни, теж грошей дочки і онукам не дарує, але від тієї бабусі все подарунки приймаються прекрасно. А практично такі ж речі, куплені Ганною Дмитрівною, невістка забраковивает.

Сваха і з онуками сидить — забирає молодшу з садка, залишається на лікарняних, возить старшу в басейн серед тижня.

Анна Дмитрівна б теж сиділа з задоволенням, допомогу свою вона пропонувала багато разів. Але в ній не потребують: «спасибі, не треба, ми самі впораємося».

Однак Анна Дмитрівна все одно намагається якось спілкуватися хоча б з сином і онуками, адже, крім них, у неї і родичів більше немає. Дзвонить, цікавиться справами, запрошує в гості, на якісь моменти просто не звертає уваги. Головне, що син з дружиною живе начебто непогано, втішає себе жінка.

А то, що з невісткою немає близьких відносин, можна пережити.- На цей раз син запросив відзначати Новий рік, я у нього уточнила спеціально — а як дружина твоя поставиться, якщо я до вас прийду? — розповідає Анна Дмитрівна.

— Я точно не буду заважати? Він мені — » мама, ну що ти таке кажеш, ми завжди тобі дуже раді, що не вигадуй. Я за тобою заїду тридцять першого і привезу до нас ».

Ну, і я зважилася, все одно дівчатам подарунки купила, треба, думаю, привітати, вручити їм. Та й свято з родиною провести приємніше, ніж на самоті!Напередодні свята син привіз Ганну Дмитрівну до себе, сам поїхав ставити машину.

— Прийшла в квартиру, дивлюся, вони все в піжамах з ранку ще, невмиті, нечесані, в телефонах сидять — розповідає Анна Дмитрівна. — Речі розкидані, ліжка не заправлений, на кухні гора посуду. Кажу: » так, а що це таке? Ми святкувати будемо або як? Вставайте всі зараз же, беріться за прибирання!Христина каже — » Так у нас все готово, я їду замовила, її привезли вже, вона в холодильнику стоїть ». Я кажу: » так як ми в такому бардаку святкувати будемо? Не можна так.

Давайте дружно станемо, через годину-півтора все приберемо. Я на кухні посуд помию, дівчата в дитячій, а ти тут у себе ». Бери, кажу, пилосос і вперед! Наведемо чистоту, стіл накриємо, сядемо проводити старий рік!Анна Дмитрівна пішла на кухню, зайнялася збиранням, молодша внучка побігла за нею.

— Син повернувся, я його ванну чистити відправила. Ну, посуд перемила, все скрізь протерла, приходжу в кімнату — аХристина все так і лежить. Я втомилася, каже, вчора до ночі працювали, проект закривали, не хочу сьогодні нічим займатися! Я кажу: » Так де ти втомилася там, ти ж не на будівництві маляром працюєш, за комп’ютером сидиш так папірці перебираєш. Теж мені, втомилася ».

Анна Дмитрівна заглянула в дитячу і побачила старшу внучку, яка теж і не думала ворушитися. Дівчинка лежала в навушниках і дивилася в смартфон.Я кажу: » Так, а це що таке ще? Свято наступає, а у тебе в кімнаті бардак, давай швиденько приєднуйся ».І тут в дитячу залітає Христина. Каже мені: » Так, досить. Командуйте у себе, а нами командувати не треба ».Я аж оторопіла, думаю, ну нічого собі, ще й в присутності дітей!

А що я такого сказала? Приїхала на свято, засукала рукава — так це тільки тому, що у них святом і не пахне! Та ще й гостей покликали!

Анна Дмитрівна важко зітхає.Син заглянув в кімнату, каже, ви чого ту т галасуйте? Що трапилося? Ну я мовчки, повз нього, пройшла в передпокій, взула чоботи, дублянку, торбу свою взяла і пішла. Ніхто за мною не побіг. І не дзвонять! Вперше ми так посварилися відкрито, та ще й під Новий рік.

Я додому приїхала, плакала, потім заспокоїлася, телевізор включила, салатик зробила собі. Думаю: » А що я впадаю в розпач, по суті? Те, що я нікому не потрібна в тій родині, це і раніше було зрозуміло, тільки за рахунок моїх дзвінків і зусиль відносини і трималися ».

Анна Дмитрівна серйозно ображена на сім’ю сина.- Я подумала — знайду якусь самотню матусю з дитиною у важкій ситуації, візьму під опіку, жити до себе пущу, допоможу, чим зможу. Складеться все нормально — і квартиру їм залишу. Ну а що робити: сина у мене немає вже, мабуть, давно, я тільки зараз це все зрозуміла. Зате дочка буде, і онук! Чужі часом ближче рідних.

КІНЕЦЬ.