Я вирішила дати дочці 10 000 євро, але з її п’ятьма дітьми няньчитися не буду. Це я сказала собі ще в літаку, коли поверталася в Україну. Втома від років важкої роботи в Італії просто висіла на плечах.

Я чекала від цієї поїздки не лише теплих зустрічей із рідними та друзями, а й спокою для душі, невеликого перепочинку.

Перш за все, я планувала вирішити кілька своїх справ, потім поїхати в Карпати – відчути запах смерек, побачити гори і нарешті побути сама із собою.

Моя донька, Оля, звичайно, мала зовсім інші плани. Вона чекала мене не як маму, а як безкоштовну няньку. П’ятеро дітей – це не жарти.

Я розуміла, як важко їй з чоловіком, але я теж людина. Я не приїхала до них на роботу. Хоча й привезла гроші, зароблені потом і сльозами. Ці 10 000 євро – то для них: на нову машину, на ремонт, що завгодно, але тільки не на “зручну бабусю”.

Коли я приїхала в село, мене зустріла Оля з двома найменшими дітками на руках. Старші, як завжди, десь бігали на вулиці. Вона виглядала втомленою, з розпатланим волоссям і ледь не панічним блиском в очах.

– Мамо, нарешті! – вигукнула вона й кинулася мене обіймати. – Як ти доїхала? Тяжко було? Ми так на тебе чекали!

– Все добре, доню, – сказала я, намагаючись всміхнутися. – Але одразу хочу сказати: я приїхала ненадовго. Тижнів три. Я тут справи маю, а потім у Карпати хочу.

Її обличчя відразу змінилося. Вона зітхнула і швидко спробувала змінити тему:

– Ну, добре. Карпати – то гарно. Але поки ти тут, може, ти з дітками посидиш? Ми з Василем хочемо трохи відпочити, поїхати в Моршино чи до Львова на кілька днів. Знаєш, як вимоталася вдома.

Я вдихнула глибоко. Чекала цього, як чекала дощу після важкої спеки.

– Олю, послухай мене, – почала я.

– Я приїхала до вас, бо сумувала і хотіла побачити онуків. Але я не можу і не буду сидіти з п’ятьма дітьми. Ти й Василь – батьки, це ваш обов’язок. Я можу допомогти фінансово.

Ось, – я дістала конверт із грошима, – це вам, на ремонт чи ще щось важливе. Але я приїхала не для того, щоб замінити вам няню. Мені теж потрібен відпочинок.

Оля мовчала, ніби застигла на місці. Потім її обличчя наповнилося образою.

– Мамо, ти ж у нас одна. Я все життя знала, як важко ти працюєш, і завжди тобі співчувала. Але ти розумієш, як і нам важко зараз? Ми ж навіть не просимо грошей! Просто трохи твого часу.

– Доню, ти мене не чуєш, – відповіла я твердо. –

Я вже віддала вам час – 10 років свого життя в Італії, щоб ви могли мати дах над головою і жити спокійно. Тепер я хочу трохи часу для себе. І ці гроші я для вас заробила.

Вона дивилася на мене мовчки, а потім із сумом сказала:

– Добре, мамо. Роби, як знаєш.

Того вечора я сиділа біля вікна, дивлячись на захід сонця. П’ятеро онуків носилися навколо, сміялися, щось вигадували, а я подумки поверталася до тих ночей в Італії, коли втомлена падала після зміни, але думала про те, як вони ростуть і як мрію їх обійняти.

Наступного дня Оля спробувала знову почати ту саму розмову, але я не дала їй шансів. Я допомогла їй із хатніми справами, трохи побавила онуків, але знову нагадала, що їду в Карпати. Не знаю, чи вона мене зрозуміла.

Але мені потрібно не лише побачити рідну землю, але й навчитися думати про себе. Це рішення далося мені дуже непросто. І я навіть знаю, що багато односельців і родичів вважають, що я не права, що треба жити для дітей і онуків.

Джерело