**Щоденник**

Я несміливо вийшла в коридор і раптом побачила, як мій чоловік Тарас непомітно кладе гроші в кишеню пальта своїй матері. Свекруха в той момент сиділа за кухонним столом, мило базікаючи з гостями. Ця сцена вразила мене наче грім серед ясного неба, і я завмерла, не знаючи, що думати. Чому він це робить потайки? І чому я відчуваю себе так, ніби мене обдурили у власній хаті?

Ми з Тарасом одружені п’ять років. Наш шлюб не ідеальний, але ми любимо одне одного й докладаємо зусиль, щоб будувати спільне життя. Я працюю бухгалтеркою в місцевій фірмі, Тарас — водієм у транспортній компанії. Грошей вистачає на життя, але про розкоші не йдеться: платимо за квартиру, відкладаємо на ремонт авто, іноді дозволяємо собі скромну відпустку. Свекруха, Марія Степанівна, живе в сусідньому кварталі. Часто приходить у гості, приносить домашні пироги, розповідає новини. Я завжди намагалася бути ввічливою, хоч іноді її зауваження про те, як я готую чи веду господарство, зачіпали мене.

Той вечір був звичайним. Ми запросили друзів на вечерю, і Марія Степанівна теж прийшла. Я метушилася на кухні, готуючи салати й гаряче, Тарас допомагав накривати стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала минуле, частувала усіх своїм фірмовим варенням. Гості сміялися, атмосфера була затишною. Але мені потрібно було взяти ще одну тарілку з шафи в коридорі, саме тоді я й побачила, як Тарас, озирнувшись, швидко поклав купюру в кишеню маминого пальта.

Я застигла. Серце закалатало, в голові мільйон думок. Навіщо він це робить? Чому непомітно? Ми ж ніколи не ховали одне від одного, що допомагаємо батькам. Я сама іноді даю гроші своїй мамі, і Тарас про це знає. Але він нічого не казав про допомогу Марії Степанівні, та ще й так, щоб я не бачила. Я повернулася на кухню, намагаючись робити вигляд, що все гаразд, але всередині кипіло. Свекруха продовжувала посміхатися, розповідаючи історію, а я дивилася на неї й думала: чи знає вона, що син щойно підклав їй гроші?

Після вечері, коли гості пішли, а Марія Степанівна вирушила додому, я не втрималася. «Тарасе, я бачила, як ти клав гроші в мамину кишеню. Чому ти мені не сказав?» — запитала я. Він спершу збентежився, а потім насупився: «Оленко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувалася: «На ліки? Але ж ти міг сказати, ми б разом вирішили». Тарас махнув рукою: «Не хотів тебе завантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».

Його слова мене зачепили. Його гроші? Хіба у нас не спільний бюджет? Ми завжди обговорювали великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він потай допомагає мамі, ніби я проти. Згадалося, як Марія Степанівна нещодавно хвалилася новою сумочкою, а раніше — поїздкою до подруги у Львів. Невже Тарас дає їй гроші не тільки на ліки? І чому вона бере їх, не сказавши мені жодного слова, хоч сидить за нашим столом і їсть нашу їжу?

Я вирішила поговорити з Тарасом ще раз, коли він заспокоїться. Наступного дня за вечерею я почала обережно: «Тарасе, я не проти, щоб ти допомагав мамі. Але давай обговорювати це? У нас спільний бюджет, і я хочу знати, куди йдуть гроші». Він зітхнув: «Оленко, мамі соромно просити. Їй важко на пенсії, а я не хочу, щоб вона почувалася незручно». Я кивнула, але спитала: «А чому ти ховаєшся? Я ж не ворог». Тарас помовчав, а потім зізнався, що боявся мого незадоволення. «Ти ж іноді бурчиш, коли я витрачаю гроші», — сказав він.

Я задумалася. Може, він має рацію? Я й справді можу буркнути, якщо Тарас купує щось марне, наприклад, чергову вудку, коли стара ще ціла. Але допомога мамі — це інше. Я б зрозуміла, якби він сказав. Та його потайливість змусила мене почуватися чужою. А ще мене не покидала думка, що Марія Степанівна знає про ці гроші й мовчить, продовжуючи лагідно всміхатися мені в очі.

Я вирішила поговорити зі свекрухою. Зателефонувала їй і запросила на чай. Коли вона прийшла, я набралася сміливості: «Маріє Степанівно, я знаю, що Тарас вам помагає грошима. Я не проти, але мені неприємно, що це відбувається за моєю спиною». Вона здивувалася, але швидко знайшла слова: «Оленко, я ж не просила, він сам дає. Я тут ні до чого». Її тон був таким щирим, що я завагалася: може, я дійсно накручую себе?

Але ця ситуація не дає мені спокою. Я люблю Тараса, поважаю його матір, але хочу, щоб у нашій родині не було таємниць. Ми домовилися, що тепер обговорюватимемо всі витрати, включно зТепер кожного разу, коли Марія Степанівна приходить до нас, я намагаюся глибше дивитися їй у вічі — шукаю у них ту щирість, яка допоможе мені знову почуватися у своїй хаті спокійною.