Мені було 17 років, коли моя мама вийшла заміж вдруге. Я якось відразу опинилася на другому плані — любов, не до мене їм було. Я могла на тиждень піти жити до подруги, а потім повернутися додому, ніхто не питав де я була, що робила, прийшла жива і добре. Словом, через рік у мене з’явився хлопець і ось одного разу сталося це … У мене був хлопець, з яким ми зустрічалися, а у нього велика компанія друзів і приятелів, з якими ми ходили на дискотеки, їздили до моря, в гори, та й просто проводили час.

Було весело і цікаво, а що ще треба в молодості? Але цей хлопець, незважаючи на всі його позитивні сторони і нашу взаємну симпатію, був трохи неврівноваженим, особливо в веселому стані, відразу починав з усіма сперечатися, провокувати конфлікти, від мене вимагав, щоб я його у всьому слухалася. Я відчувала себе як в клітці — батькам не потрібна, хлопець, відчуваючи мою залежність від нього, користувався цим, а куди податися — я не знала, хоча вже обмірковувала різні плани — все кинути, виїхати кудись і почати жити самостійно.

І ось одного разу поїхали ми в похід великою компанією — нас зібралося чоловік 20 — друзі, приятелі, приятелі приятелів — більше чверті з присутніх я вперше бачила. І серед них виділявся один молодий чоловік, невисокий, кремезний такий, міцненький, тихий і особливо нічим не примітний. Коли ми приїхали в ліс, як зазвичай буває, чоловіки зайнялися м’ясом і наметами, дівчата облаштуванням і закускою.

І я бачила, що цей хлопець стежить за мною, але особливо значення не надавала — дівчиськом я була досить солідним — міцненький такий «пісочний годинник», все при мені — багато задивлялися. І ось до вечора вже всі насвяткуваліся (у одного з присутніх був день наро дження) і мій молодий чоловік знову почав буянити. Спочатку з кимось посперечався, потім посварився. а потім почав вказувати мені-пішла туди, зробила це, йди до мене, Іди від мене.

Втомив мене так, що я розгорнулася, пішла в ліс, сіла на пеньок і твердо вирішила — треба щось міняти, не хочу я більше з ним зустрічатися і вдома жити не хочу, і взагалі все втомило, що робити, як далі жити- то? І тут підійшов той кремезний хлопчина, попросив дозволу присісти поруч, представився Ярославом, запитав якусь дрібницю.

Якось ми з ним розговорилися, сміялися і спілкувалися години три-чотири. Він приніс зі столу їжі, ми розклалися на галявинці і так було добре! Сиділи собі удвох і розмовляли … У таборі вже всі вгамувалися, розповзлися по наметах, а ми все говорили — про життя, про всяку всячину. Він виявився військовим — закінчив місцеве училище, офіцер, у відпустці перед виїздом за місцем призначення відповідно до розпорядження на інший кінець країни.

Я йому розповіла про своє життя, про плани щось змінити. Добре посиділи. Увечері наступного дня ми поїхали додому. Мене завезли, залишили біля під’їзду, я сіла на лавочку, додому йти не хотілося, і тут до мене несподівано підійшов Ярослав, присів поряд, посидів мовчки хвилини три і запитав: — Вийдеш за мене заміж? Мені дружина потрібна, а ти симпатична, весела, бачу, що господарська, удвох веселіше їхати туди, де ще не бував.

Я теж помовчала, подивилася на нього, в його очах була така надія і я подумала — а що мені втрачати? І сказала — вийду. Нас розписали дуже швидко. Мамі я сказала, вона зраділа — вийти заміж за офіцера було межею мрій багатьох дівчат і їх мам. Ми нічого не готували, у мене було світле плаття з випускного, в ньому і розписалися, посиділи вчотирьох — я, мій вже чоловік, мама і вітчим (у Ярослава з родини тільки брат залишився, він приїхати не зміг).

І почалося сімейне життя. Ярослав виявився дуже милим, ніжним і уважним чоловіком. Навіть не так — чоловіком з великої літери. Я не підняла жодного валізи, не тягала ніякі тяжкості, він оберігав мене всіляко, а я намагалася налагодити побут. Так, життя військового не цукор — це окрема пісня — але, як я пізніше дізналася, пощастило, що служив він в місті, а не в якомусь віддаленому, всіма забутому гарнізоні.

Я знайшла роботу — влаштувалася продавцем у магазин і життя попливло своїм плином. Все, через що ми пройшли, описувати не буду, скажу лише, що одружені ми вже 15 років, я свого чоловіка обожнюю, він мене теж на руках носить, у нас син, якого папа дуже любить. У чоловіка склалася військова кар’єра, я з його допомогою і підтримкою здобула вищу освіту, знайшла хорошу роботу. Ми реально щасливі і я іноді ловлю себе на думці — а що було б, якби я йому тоді відмовила?

І мене кидає в холодний піт від цієї думки. Я думаю, мені просто пощастило, а, може, я тоді якось відчула, що мені з цією людиною буде не затишно і добре, А, можливо, мені просто реально так хотілося щось в житті змінити, щоб поруч був хтось то, кому я була б потрібна, що я доклала максимум зусиль, щоб це нарешті сталося … Ось так буває; я вдячна долі, що підказала мені тоді правильне рішення.

КІНЕЦЬ.