У мене приблизно така ж історія, де бабуся налаштовує онука проти матері, а може, гірше.

Мама мене дворічну залишила тіткам, і я росла у військові та післявоєнні голодні роки нікому не потрібна.

У 12 років я вмовила її взяти мене до себе, адже ім’я моє було – “вона та сирота”. Але вийшло ще гірше, бо якось, вона мене виганяла геть. Я не мала права, ні на яке слово.

Закінчила я школу і одразу поїхала до міста, заміжжя 10 років та 2 сини.

Вона постійно налаштовувала мого чоловіка проти мене. Розійшлися.

Я виховувала одна двох синів, хлопців моїх вона любила, але їм постійно гидоти про мене говорила, придумувала різні незрозуміли історії.

Вона постаріла, хвору я взяла її до себе і тут тільки я дізналася про це, старший син випадково проговорився.

Молодшого потім я сама поставила перед таким питанням. Вона їм перед смертю сказала, що дуже любить мене, але весь час поводилася зі мною погано, бо не знала, як по іншому.

Маму я поховала, яка мене не те, що донькою, навіть на ім’я жодного разу не назвала.

У мене було ім’я “вона”. Я перетерпіла це все. Найголовніше — це зараз.

Я у синів з підсвідомості витягую негатив і вчуся знаходити спільну з ними мову. Це виявилося набагато важче, ніж терпіти ненависть та заздрість своєї мами.

КІНЕЦЬ.