Лєра вже закінчувала пити каву, коли у двері подзвонили. «Дивно, хто це може бути так рано? Може, Вітя щось забув»? – подумала молода жінка.

Лєра з Віктором одружилися лише три дні тому. Грошей на весільну подорож у них не було, тож молоді люди вирішили відкласти її до найкращих часів.

Віктор сьогодні перший день вийшов на роботу в новій якості одруженого чоловіка, а у Лєри було ще два відгули.

Накинувши на піжаму халат, вона пішла відчиняти. На її подив, на порозі стояли дві жінки: одна з них – Роза Петрівна – її свекруха, іншу вона, здається, бачила на весіллі, серед гостей, але, як звуть пані, не знала.

Роза Петрівна, не відповівши на вітання, швидко пройшла в єдину кімнату їхньої квартири, оглянула її, потім зазирнула на кухню та у ванну.

Друга жінка мовчки стояла у дверях кімнати.

– Ну, що, Галю, як я й передбачала: ліжко не прибране, посуд не помитий, на столі – крихти, кошик для брудної білизни, повний, – переможно заявила вона. – Як ти це поясниш, люба? – звернулася Роза Петрівна до Валерії.

– Я нічого пояснювати не збираюся, – відповіла Лєра, – але мене цікавить, яка ваша справа, що і де лежить у моїй квартирі? Ви навіщо сюди прийшли, та ще якусь сторонню тітку з собою притягли? Хто вас запрошував?

Зі своєю свекрухою Лєра познайомилася за місяць до весілля – після цього бачилися ще кілька разів. Розу Петрівну дуже цікавило питання, звідки у дівчини у двадцять сім років з’явилася квартира.

– Все дуже просто, – пояснила Лєра. – Коли мені виповнилося вісімнадцять, бабусі та дідусі з обох боків скинулися, та подарували гроші на перший внесок.

– Поки я навчалася в університеті, іпотеку виплачували батьки, а останні п’ять років я сама платила. Два місяці тому зробила останній платіж.

– Зрозуміло, – відповіла Роза Петрівна, чомусь посміхнувшись.

І ось зараз ця, по суті, чужа жінка увірвалася до її квартири, та робить їй якісь зауваження.

– Я попрошу вас піти, – сказала Лєра.

– Ти нас виганяєш? Навіть чаю не запропонуєш? Я взагалі-то, мати твого чоловіка!

– А в мене до чаю нічого немає, – сказала Лєра. – Я гостей не чекала, тож пройдіть на вихід.

– Ти думаєш, тобі це просто так минеться? – Запитала, йдучи, Роза Петрівна. – Я зараз сину подзвоню!

– Навіть не намагайтеся – у них розмови телефоном у робочий час не вітаються. Тож Вітя вам, швидше за все, не відповість, – сказала Валерія.

Увечері у Лєри та Віктора відбулася розмова.

– Мама сказала, що ти вигнала її, та тітку Галю.

– Вони з’явилися через пів години після того, як ти пішов на роботу. І твоя мама, не привітавшись, без запрошення, увірвалася у квартиру і стала пред’являти мені претензії, щодо немитого посуду, та неприбраного ліжка.

– Причому, закликала у свідки цю саму тітку Галю. А потім вимагала, щоб я їх чаєм напоїла. Тому я запропонувала їм піти.

– До речі, дуже чемно запропонувала! А знаєш чому? Тому що я такого нахабства не чекала і розгубилася. Наступного разу я справді їх вижену, але вже не так чемно.

– Лєра, це ж все-таки моя мама! – вигукнув Віктор.

– Ну то й що? Вона чомусь вважає, що має право приходити сюди без запрошення лише через те, що ти тут живеш.

– Поясні їй, що це не так. Мої батьки, які заплатили за цю квартиру майже половину, завжди дзвонять та узгоджують свої візити.

– Мама просто дуже переймається за мене, адже вона одна мене на світ привела, та виховала.

– Вітю, мене ця фраза просто вбиває: «Мама одна мене на світ привела, та виховала». Виглянь у вікно: бачиш, скільки народу ходить – і кожного мама народила, і багатьох, напевно, жінки, на жаль, виховували самі, і дякую всім мамам за це.

– Однак це не подвиг, а життя. Чув таку фразу: «Дитина – гість у твоєму домі. Нагодуй, вивчи, відпусти».

– Я б ще додала: дай їй самостійно будувати своє життя. А деякі мами душать дорослих дітей своєю турботою. Сподіваюся, що твоя не така. Бо інакше у нас будуть великі проблеми.

І проблеми справді почалися. Причому дуже скоро – в перший же місяць.

Віктор та Лєра не домовлялися спеціально, який у них буде бюджет. Комунальні платежі, як і раніше, сплачувала Лєра. За продуктами вони зазвичай ходили разом. Оплачував покупки то один, то інший – не принципово.

Але якось за тиждень до зарплати Лєрі треба було затриматися на роботі, й вона скинула чоловікові список продуктів, які треба було купити.

Він купив, але ввечері попросив її переказати йому на карту суму, яку він витратив у супермаркеті.

Вона, звісно, ​​здивувалася.

– Розумієш, Лєро, я трохи не розрахував із зарплатою, і в мене зараз на карті порожньо – навіть на проїзд та на обіди цього тижня не вистачить.

Вона переказала йому потрібну суму, а потім задумалася: куди чоловік міг витратити стільки грошей?

Лєра приблизно знала, скільки отримує Віктор – трохи менше, ніж вона, але сума все одно пристойна.

На одні продукти за три тижні не спустити, тим більше вона теж платила в магазинах. Жодних великих покупок вони не робили.

– Вітю, а давай ми з тобою прикинемо наш бюджет. А то, якщо кожен місяць у нуль виходитимемо, то у вересні у відпустку з’їздити не вийде.

Стали прикидати – у банківському додатку переглянули витрати за категоріями, приплюсували витрати на обіди в офісі, та виявили нестачу досить великої суми.

– Цікаво, куди ми її витратили? – Здивувалася Лєра. – Це ж третина твоєї зарплати, чи чверть моєї.

– То ти не порахувала ті гроші, які я мамі віддав, – сказав Віктор.

– Мамі? Навіщо?

– Я завжди мамі із зарплати гроші віддаю. Раніше більше віддавав, а цього разу лише третину, – пояснив він.

– Вітя раніше ви разом жили – мама купувала продукти, готувала. Все, що треба в будинок – усілякі господарські товари – теж вона купувала. А зараз навіщо? – Запитала Лєра.

– Вона сказала, що їй не вистачатиме її зарплати. Їй на ліки багато треба.

– Послухай, твоїй мамі всього п’ятдесят три роки. Вона – здорова самостійна жінка. Ходить на йогу, в басейн. Які ліки?

– У неї у квартирі свіжий ремонт, вона дуже добре одягається, видно, що салони відвідує регулярно. На весіллі я чула, як твоя мати розповідала, що щороку літає відпочивати за кордон.

– Вона працює головним бухгалтером у такій солідній фірмі, і ти хочеш сказати, що їй там платять зарплату у розмірі прожиткового мінімуму? Ти сам у це віриш?

– А як я можу їй відмовити? Мама дзвонить і просить переказати вісім, або десять тисяч. Я що, повинен сказати їй, що не дам?

– Вітю, допомагати батькам треба. Але з твоєю мамою – це не той випадок. Я виходила заміж, щоб мати сім’ю та дітей.

– Але в такій ситуації це навряд чи вдасться. Якщо ти виконуватимеш усі забаганки мами, то на що ми житимемо, коли я буду в декреті?

– Не знаю, Лєро. Ми з тобою другий місяць одружені, а вже лаємося через гроші. Мені це не подобається.

– Вітю, ми поки що не лаємося, а намагаємось домовитися. Сподіваюся, що в нас вийде. Поговори з мамою, намагайся пояснити їй, що в тебе тепер своя сім’я.

– Звичайно, якщо вона раптом захворіє, тьху-тьху, ми їй обов’язково допоможемо, але брати в тебе гроші, щоб ходити з подружками в ресторани, вона не повинна.

Віктор обіцяв поговорити з матір’ю, навіть спеціально їздив до неї для цієї розмови, але безрезультатно.

Наступного місяця вона знову зажадала від сина грошей – Лєра чула, як він розмовляв з нею, хоча Віктор намагався тихо говорити. На цей раз із сімейного бюджету пішло десять тисяч.

Так тривало майже пів року. Апетити Рози Петрівни росли та росли.

Якось Лєра побачила, що Віктор знову переказав матері дванадцять тисяч.

Вона нічого не сказала, але наприкінці місяця раптом з’ясувалося, що грошей немає не лише в нього, а й у неї. Причому – зовсім немає, навіть на продукти.

– Лєро, а куди ти всю зарплату витратила? – здивувався чоловік.

– То я батькам десять тисяч переказала. Вони бронювали готель у Туреччині – у них трохи не вистачило, – відповіла вона.

– А коли вони віддадуть? – спитав Віктор.

– Як твоя мама віддасть три твої зарплати, так і вони віддадуть, – пояснила Лєра.

– Ти спеціально це зробила? – Запитав чоловік.

– Ні. Просто батькам треба було, я їх врятувала. Хіба не можна? Твоїй мамі – за першим дзвінком – будь-яку суму, а моїм батькам, виявляється, так не можна?

Віктор образився, закинув у сумку деякі речі, й поїхав до мами. Кілька днів він не дзвонив Лєрі, а в суботу з’явилася Роза Петрівна – забрати речі сина, що залишилися.

– Я відразу зрозуміла, що у вас нічого не вийде – дуже ти жадібна. Через гроші такого хлопця втратила, – сказала Роза Петрівна, витягаючи до ліфта велику валізу та дві сумки.

– Я вам відкрию секрет, Розо Петрівно: якщо ви таким чином вичищатимете у Віті кишені, він більше ніколи не одружиться – жодна нормальна жінка на це не погодиться, – сказала Лєра.

– Допоможи хоч речі до таксі дотягнути, – попросила майже колишня свекруха, але Лєра мовчки зачинила двері.

На цій сумній ноті закінчилося її подружнє життя. Звісно, їй було прикро, вона плакала та сумувала, бо кохала Віктора.

Але розуміла, що у них немає щасливого майбутнього – бо є Роза Петрівна, та Вітя – мамій. При розлученні, її майно не постраждало, бо нічого спільно нажитого вони ще не мали.

Постраждала лише її гордість, сумління, та душевний спокій. Але все це – справа наживна, бо час все лікує. А в неї ще все життя попереду – які її роки…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.