Генка стояв посеред гамірного базару, стискаючи в кулаці єдину монету. Одну гривню. Цілий стан для семирічного хлопця, особливо коли живіт так зрадливо бурчить, що здається, його чують навіть торговці за сусідніми прилавками.

Повітря було просякнуто ароматами свіжого хліба, ванільних пряників, смаженої картоплі та солоних огірків.

Він втягнув носом цей запах, і в роті відразу скупчилася слина. Генка судомно ковтнув, притиснув вільну руку до живота.

Що б узяти? Булку? Вона велика, вистачить надовго. Чи пряник? Він солодкий, м’який… Солодкого він уже довго не їв.

Він підійшов до прилавка, де гіркою лежали рум’яні булки одна до одної. Очі розбігалися, а від запаху зовсім запаморочилася голова.

– Ти чого тут крутишся? – продавчиня раптом спохмурніла, кинувши на нього підозрілий погляд.

Генка здригнувся.

– Я… вибрати хочу…

– Вибирай швидше, або йди звідси, не заважай, – відрізала жінка і поправила хустку.

Гена відступив. У горлі стала грудка. Він відчув себе таким маленьким, таким безпорадним… Ну, і що тепер?

– Тримай.

Генка здригнувся і підняв очі. Перед ним стояла висока жінка в добротному темно-синьому пальті. Погляд у неї був теплий, але суворий. У руках – хлібина хліба.

– Мені? – голос у нього здригнувся.

Жінка кивнула головою.

– Правда? – Він боявся повірити.

– Правда, – кивнула вона й лагідно посміхнулася.

Генка простяг руки, взяв хліб і притис до грудей. Теплий. Він пах неймовірно смачно – хрусткою скоринкою, свіжістю, трошки навіть сонцем.

Але тут жінка спохмурніла.

– Ти тут один? Де твої батьки?

Генка зіщулився.

– Ну… мама… Вона… кудись пішла.

– А тато?

Він проковтнув.

– Не знаю.

Жінка пильно подивилася на нього.

– Як тебе звуть?

– Генка.

– Генка, ти де живеш?

– Ну… – зам’явся.

– Я сплю у під’їзді.

Обличчя жінки здригнулося.

– Ходімо зі мною.

Хлопчик завмер.

– Куди?

– Розберемося.

І раптом йому стало страшно.

Вони йшли вулицею, і Генка раз у раз кидав погляди на всі боки, шукаючи шляхи до відступу. Якщо що, він побіжить. Куди? Куди завгодно, аби не в дитбудинок, не в поліцію…

– Тітонько… – пробурмотів він.

– Ольга Василівна, – уточнила вона.

– А ви… ви не віддасте мене до… ну…

Жінка зупинилася і присіла перед ним навпочіпки, та зазирнула в очі.

– Ти боїшся, що тебе заберуть?

Він мовчки кивнув головою.

– А як ти мешкав без мами?

– Спав у під’їзді, їв, що знаходив…

Вона тяжко зітхнула.

– Так не можна, Гена. Спробуймо знайти твою маму.

Відділення поліції виявилося теплим, навіть занадто, після вогкого вітру з вулиці. Гена кутався у стару куртку та пив чай, який йому дали, у прикуску із печивом.

– Скільки тобі років, малюк? – спитав поліціянт із вусами.

– Сім.

– А маму як звати?

– Наталя.

Правоохоронець щось швидко набрав на клавіатурі.

– Адресу пам’ятаєш?

Гена назвав вулицю, яку раніше чув від мами.

– Ну що ж, чекаємо, – сказав він, прибравши слухавку.

Хлопчик сидів мовчки.

– Тітка Оля …

– Так?

– А як мама не повернеться?

Ольга Василівна стиснула його маленьку долоню у своїй теплій руці.

– Давай спершу дочекаємось.

Минуло дві години. Гена вже почав клювати носом, коли двері раптом відчинилися.

– Генка!

Він підвів голову.

На порозі стояла мати. Заплакана, скуйовджена, очі червоні, а в них – страх, біль, надія.

– Мамо!

Вона підбігла, впала перед ним на коліна і міцно притиснула до себе.

– Пробач… Господи, пробач мені, синочку…

Генка нічого не розумів, але так добре було просто уткнутися їй у плече, слухати її голос, відчувати її запах – рідний, теплий.

Поліціянт суворо подивився на жінку:
– Ми ще з вами поговоримо.

Але Гені було все одно. Він був щасливий.

А Ольга Василівна стояла поряд і мовчки посміхалася.

Вона знала – у цього хлопця тепер все буде добре. Отож, не будьте байдужими, коли бачите дітей без дорослих, можливо їм потрібна ваша допомога?

Пишіть в коментарях свої міркування з цього приводу. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.