– Я вашого чоловіка не відбирала, свахо! Ми зійшлися вже після того, як ви почали жити окремо, – сказала я мамі невістки, але вже минуло чотири роки, як вона зі мною не спілкується, як і сама невістка. А онука ми бачили разів три, бо Інна каже, що ні я ні її тато на таке “щастя” не заслужили.

– Тато з мамою посварилися, і вони б помирилися, якби ви до них свого носа не запхали, – відповіла мені невістка.

Але в нас з Павлом любов відбулась з першої зустрічі. Хіба я не можу також бути щаслива?

Свого сина я виховувала сама, завилася, як люди в нас кажуть. Стільки років я була самотня, і нарешті зустріла чоловіка. І нічого, що ним виявився мій сват.

Я зустріла Павла зовсім випадково. Колись ми з ним лише перекидалися парою слів на сімейних святах, коли наші діти побралися. Він здавався мені людиною мовчазною, навіть дещо замкненою. Його дружина, Галина, навпаки, була голосною, імпульсивною жінкою. Я часто бачила, як вона керує всім у їхній родині – чоловіком, дітьми, навіть гостями за столом.

Але тоді я ще не знала, що з роками їхній шлюб давно перетворився на формальність.

Я зустріла Павла через рік після того, як його дружина пішла з дому. Він стояв у черзі в супермаркеті з двома пакетами гречки та пляшкою олії.

– Ой, доброго дня, – привіталася я, упізнавши його.

– Доброго, – кивнув він і неохоче посміхнувся.

– Ви чого такі похмурі?

Він знизав плечима.

– Сам не свій якийсь. Вдома пусто… сам собі готую. Виявляється, то ціла наука.

Я засміялася, не стримавшись.

– Якщо гречка – це головна страва в холодильнику, то з кулінарією у вас проблеми.

Павло також усміхнувся, і того вечора ми проговорили дві години.

А далі якось закрутилося. Ми почали зустрічатися, спілкуватися, підтримувати одне одного. Йому було самотньо, мені теж. Я знала, що його дружина пішла першою, розірвала шлюб і навіть офіційно розлучилася.

Я спокійно сприймала це, бо вважала: якщо людина більше не хоче бути в шлюбі – ніхто її не змусить.

Та виявилося, що моя думка нічого не важить для інших.

Коли діти дізналися, що ми разом, Інна, моя невістка, подивилася на мене з образою:

– Це огидно, розумієте? О-ги-дно! Ви зачарували мого батька!

– Інно, та я не винна, що твоя мама пішла! Це її вибір!

Вона пішла, бо ви йому голову задурили! Вони б ще помирилися, якби ви не влізли!

– Це не правда!

Але що я могла довести, коли невістка вже давно все вирішила для себе? Вона переконала всіх, що я «вкрала» її батька.

З того часу ми бачили онука лише тричі. Кожного разу це було натягнуто й важко.

Але найбільше мене здивувала колишня дружина Павла.

Галина не поспішала повертатися в сім’ю, зате не приховувала свого негативу до мене. Вона дзвонила Павлові, обливала мене брудом, говорила, що я «руйнівниця родини».

Та як можна зруйнувати те, що вже було розбите?

Одного разу я випадково зустріла Галину в лікарні. Вона чекала на прийом і відверто скривилася, побачивши мене.

– То як воно, жити з чужим чоловіком? – кинула вона з викликом.

Я глибоко вдихнула.

– Павло не був вашим, коли ми зійшлися.

– Це не тобі вирішувати!

Я вже хотіла відповісти, як почула ззаду голос:

– Мамо, пішли.

Це була Інна. Вона стояла в коридорі, склавши руки. Її погляд був злий, що мені стало не по собі.

Я мовчки відвернулася.

А ввечері розповіла Павлові.

– Чому вони так зі мною? – прошепотіла я. – Я ж нічого поганого їм не зробила…

Він тяжко зітхнув.

– Бо ти нагадуєш їм про їхні помилки. Їм простіше звинувачувати когось іншого, ніж визнати свої провали.

– Але це нечесно!

– Життя рідко буває чесним, – тихо відповів він.

Минуло вже чотири роки. Але ні невістка ні Галина мене пробачати не хочуть.

Вони, схоже, й далі вважають мене ворогом.

Але найгірше – це те, що мій онук росте без нас.

Хіба я таке заслужила?

І ось тепер я запитую себе:

Хто має право вирішувати, коли людина може бути щасливою?

Чому діти мають судити батьків за їхнє кохання?

І чи варто боротися за спілкування з онуком, якщо його налаштували проти нас?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело