Що роблять нормальні батьки, коли їхні діти чогось досягають у житті? Радіють, хвалять і розчулюються.

Але це не про маму мого чоловіка. Валентина Семенівна завжди шукає різні способи заробити. Заповзятливість і вміння рахувати гроші в неї в крові. Це не погана якість сама по собі, якщо твої рідні при цьому не страждають.

А мій Сергій взагалі не хоче згадувати дитинство. Мама кидала його самого вдома з маленького віку, їдучи кудись на підробітки. То за товаром моталася, то якусь сумнівну затію розвивала, що потім до них міліція навідувалася. Добре, що нікого не посадили тоді.

Нещодавно ми заселилися в нову квартиру: продали кімнату в комуналці й узяли в іпотеку трикімнатну з величезною кухнею.

Ось Сергій і запросив матір похвалитися покупкою і порадіти за нас. Тільки поведінка свекрухи відрізнялася від наших очікувань.

– Ось це хороми! – захоплювалася вона, походжаючи кімнатами. – Це ж які ви багатії, виявляється! Скільки місця, а вас тільки двоє тут!

– Мамо, ну які багатії! – відмахувався чоловік. – Ми ж іпотеку взяли – двадцять років доведеться в боржниках перед банком ходити. Ще платити й платити.

Але ці пояснення свекруха сприйняла зовсім не так, як нормальні люди.

– То вам потрібно терміново шукати інші способи заробітку, – почала вона свої звичні розмови. – Можна товари возити і продавати з націнкою або… здавати тут кімнати.

– Які ще кімнати? – здивувалася я, переставши розливати чай по чашках.

Валентина Семенівна залилася сміхом, дивлячись на мій вираз обличчя. Насилу заспокоїлася і пояснила свою затію.

– Зараз стільки приїжджих у місті, з глузду з’їхати можна. А знімати цілу квартиру не всім по кишені, – роз’яснила вона нам ситуацію. – Ось і орендують кімнати, так дешевше. Чого будуть приміщення у вас простоювати? Я вам кого-небудь підселю!

Свекруха як папуга повторювала нам, що це буде чудовим варіантом, щоб скоріше розрахуватися з боргами і зажити приспівуючи.

– Собі можете залишити одну спальню, а інші дві кімнати здавати, – не замовкала вона. – Санвузлів у вас два, не доведеться з квартирантами попами штовхатися біля раковини. А кухню вже якось поділите.

І сидить вся така задоволена, сяє як начищений п’ятак. А ми з Сергієм не могли приховати свій жах від таких перспектив.

По-перше, у нас достатній дохід, щоб оплачувати іпотеку і не голодувати.  По-друге, для мене сама думка пустити в квартиру сторонніх людей на нічліг приводить у жах. Ну як свекрусі взагалі спало на думку таке пропонувати?

– Дякую, мамо, але нам це не підходить, – швидко вставив своє слово чоловік, поки свекруха не почала знову тараторити. – Ми не для того купували квартиру, щоб поселити сюди незрозуміло кого.

Валентина Семенівна тільки посміялася над нашими міркуваннями.

– Ой, дурні! Подивимося, як ви заспіваєте, коли платити не зможете свою іпотеку. Миттю наберете квартирантів і ціну заломите мама не горюй.

Я думала, що свекруха відмовилася від своєї ідеї, але не тут-то було. Уже наступного дня у двері подзвонив якийсь чоловік у брудній робі. Сказав, що йому тут пообіцяли ліжко-місце. Насилу випровадили візитера – дуже вже він не хотів іти, все хотів пробитися у квартиру.

І таких відвідувачів було не двоє і не троє, а понад двадцять! Увечері вже чоловік психанув і відключив домофон із дверним дзвінком. Ми тільки іноді чули стуки у двері, але навіть не реагували на них.

– Це точно мамина робота! – похмуро промовив Сергій, втомлено опускаючись на диван.

Я мовчки погодилася. Тільки свекруха так хвацько може будувати плани і втілювати їх у життя, не зважаючи на чужу думку. Сама вона зателефонувала вже наступного дня з обуреннями.

– А чому ви нікого не заселяєте до себе? – практично кричала вона. – Я вам таку рекламу зробила на найближчому будівництві, люди мали б натовпами до вас ходити.

Я залишила чоловікові розбиратися зі своєю заповзятливою мамою, не хотілося псувати собі нерви з самого ранку.

Не знаю, що Сергій їй сказав, але свекруха вже котрий день мені не дзвонить. І сина ігнорує, що мене повністю влаштовує. Ще пара днів, і можна знову ввімкнути дверний дзвінок.

КІНЕЦЬ.